Дім і обійстя в спадок відійде.
І знову ж спадщину не поділили
Два брати. Соломона попросили,
Щоб розсудив, як скаже – так і буде.
А батько їхній на той час помер…
– Хто з вас стрілою вцілить батьку в груди, —
Віщує цар, – той спадок і візьме.
У серце прямо старший б’є стрілою,
Молодший зготувався, мов до бою…
Та раптом опустив додолу зброю,
І лук і стріли уронив до ніг…
– Я вихований, батьку мій, тобою…
Схиливсь нещасний, стрелити не зміг.
Володар враз озвучив свою владу:
– Молодшому до крихти буде спадок!
А старший нам довів, що воїн вправний,
Таких до війська залюбки беру.
Військовий труд – обов’язок державний
Твердих сердець, надійних, сильних рук.
Затим перед царем, як є, постали
Утрьох купці, що спільну справу мали.
Вони зашили золото у черес.
Зарили в землю… Черес той пропав.
Один на одного здійняли вереск,
Що золото із них хтось точно вкрав.
Цар бачить, що всі троє хитромани:
– Перш ніж на суд ця ваша справа стане,
Послухайте уважно Соломона…
Колись любились юнка і юнак.
Клялось дівча у вірності до скону…
У мандри хлопець вирушив відтак.
А з часом в іншім місті одружився,
Коханій, поміж тим, не повинився.
Поплакала нещасна, пожурилась…
Посватався й до неї багатій.
У шлюбну ніч у нього попросилась,
Щоб зняти клятву вірності своїй.
Пішла небога, та біда в дорозі —
Лихий розбійник трапився небозі.
Пограбував і в намір – ґвалтувати,
Відкрилася з сльозами на очах.
Розчулився розбійник – що й казати —
Все повернув і відпустив дівча.
Питаю вас, хто перед Богом чинний:
Жених, розбійник, чи ота дівчина?
– Дівчина, – два промовили, – звичайно!
– Розбійник! – твердо мовив третій гість.
Цар огласив: – Ти золото взяв тайно!
Тебе жадоба й чорна заздрість їсть.
– Клянуся, царю, Богом, я порожній! —
Гість миттю передав ціпок дорожній
Товаришу й сказав: – Вини не маю!
Хай всі почують, ось у нього скарб!
Я тільки справедливості бажаю… —
У клятві вгору піднялась рука.
Цар усміхнувся, воїна покликав:
– Щоби свій жезл пройдисвіт цей не тикав,
Отут при всіх зламай його, юначе… —
І золото посипалось до ніг.
Крадій упав перед царем і плаче:
– Пробач, твій розум я не застеріг…
І далі цар судив без відпочинку.
До трону доступилась бідна жінка,
Вдова каменяра прийшла з бідою:
– Потратила я вранці на муку
Останні гроші. Раптом – отакої