– Я тільки-но хотів це запропонувати, містере Голмс, оскільки вже попередньо познайомив вас із усіма фактами.
Ми рушили мальовничою сільською дорогою, обрамленою з обох боків спочатку рядами підстрижених в’язів, а за ними – старих дубів. Загалом один із характерних пейзажів сільської Англії. Після закруту дороги перед нами з’явився довгий низький будинок із темно-брунатної цегли зі старовинним садом із тисових дерев. Коли ми підійшли ближче, то побачили й дерев’яний підйомний міст, і широкий рів із водою, що виблискувала, немов ртуть під холодним зимовим сонцем. Три століття пролетіли над цим будинком – роки народження та смерті, сільських свят і ловів із гончаками. Дивно, але й тепер ця похмура будівля ніби кидала свою тінь на веселі долини.
Голмс підійшов до краю рову й зазирнув у нього. Потім дослідив кам’яне облицювання і траву.
– У мене хороший зір, містере Голмс, – зауважив Мейсон.
– Немає жодних слідів того, що хтось тут видряпався. Утім, хіба злочинець обов’язково мав залишити слід?
– Інакше й бути не могло…
– Вода завжди каламутна?
– Майже завжди. Потік приносить мул.
– Яка глибина?
– Близько двох футів скраю й три посередині.
– То вбивця не міг потонути, перетинаючи рів?
– Навіть дитина в ньому не втопилася б.
Ми проминули підйомний міст і побачили довготелесого, сухорлявого, дещо манірного чоловіка. Це виявився дворецький Емс. Бідний старигань був блідий і все ще тремтів від нервового переляку. Бірлстоунський полісмен – дебелий меланхолійний юнак зі слідами солдатського вишколу – стояв на чатах біля фатальної кімнати. Лікар уже пішов.
– Нічого нового, Вілсоне? – спитав Мейсон.
– Нічого, сер.
– Тепер ви можете повернутися додому. Ми пошлемо за вами, якщо виникне потреба. Скажіть дворецькому, щоб попередив містера Беркера, місіс Дуґлас й економку, що нам треба переговорити з ними. Тепер, джентльмени, – звернувся Мейсон до нас, – ви, можливо, дозволите мені поділитися тут, на місці, певними додатковими міркуваннями?
Мені дедалі більше подобався цей провінційний детектив. Він мав здоровий глузд, який однозначно допоможе йому в професійному плані. Навіть Голмс слухав його уважно, без нетерпіння, яке так часто виявляють фахівці щодо своїх молодших колег.
– Це самогубство чи вбивство – перше запитання, джентльмени, на яке треба відповісти. Якщо це суїцид, то будемо змушені припустити, що самогубця зняв свою обручку й сховав її; після цього він прийшов сюди в халаті, у вогкому взутті, натоптав у кутку за гардиною, щоб показати, ніби хтось його підстерігав, потім відчинив вікно, потім кров’ю…
– Цей варіант можемо одразу ж відкинути, – перебив його Мак-Дональд.
– І я так думаю. Суїцид неможливий. Залишається вбивство. Тоді варто визначити, чи вчинила його невідома особа, що вдерлася сюди, чи хтось, хто мешкає в будинку.
– Гаразд. Оприлюдніть ваші міркування.
– І