Романи. Франц Кафка

по снігу, зустрів у коридорі господаря, той мовчки кивнув і показав на двері корчми, К. послухався цього знаку, бо змерз і хотів побачити людей. Але зайшовши досередини, був розчарований, бо за єдиним столом, мабуть, принесеним спеціально, адже переважно відвідувачі обходилися бочками з-під пива, – сидів той самий урядник, а перед ним стояла господиня заїзду «Біля мосту». Це посилило й без того гнітючий настрій К. Свідома власної гідності Пепі з гордо піднятою головою та незмінною посмішкою, з косою, що коливалася в такт її рухам, поспіхом несла пиво і чорнило, бо юнак працював із документами, звіряючи між собою дані в записах, розкладених по всьому столу, а тепер вирішив щось занотувати. Господиня мовчки спостерігала за всім із висоти свого зросту, злегка випнувши губи, ніби відпочивала після того, як сказала чиновникові з паперами все важливе і він відреагував на це позитивно.

      – А ось нарешті й пан землемір, – сказав урядник, побачивши, як К. зайшов до кімнати, потім знову заглибився у свої папери.

      Господиня теж подивилася на К. байдужим і зовсім не здивованим поглядом. Пепі, здавалося, помітила К. лише після того, як він підійшов до шинквасу й замовив коньяк.

      К. сперся на лікоть, прикрив очі долонею і на мить забув про все довкола. Потім ковтнув коньяку і відсунув його від себе як щось гидке.

      – Навіть чиновники п’ють цей коньяк, – коротко сказала Пепі, вилила рештки, помила склянку й поставила на поличку.

      – У чиновників є й кращий, – заперечив К.

      – Можливо, – відповіла Пепі. – Але в мене немає.

      На цьому вона вичерпала тему й цілком присвятила себе обслуговуванню пана з паперами, хоча той нічого й не вимагав. Пепі ходила довкола нього, шанобливо намагаючись через плече зазирнути в його записи, але така порожня цікавість і пиха не сподобалися навіть шинкарці, яка зневажливо насупилася.

      Та раптом господиня прислухалася й напружено втупилася в порожнечу. К. озирнувся, але не побачив нічого особливого, більше ніхто з присутніх теж не зацікавився. Великими кроками господиня навшпиньки підійшла до задніх дверей, що вели у двір, подивилася в замкову шпарину, із широко розплющеними очима та розпашілим обличчям повернулася до інших і покликала пальцем до себе. Тепер усі по черзі зазирали до щілини. Найбільше господиня, потім Пепі, яка теж була схвильована, найменш емоційно відреагував урядник. Він та Пепі незабаром відійшли, і тільки господиня продовжувала напружено спостерігати, сильно нахилившись уперед і майже навколішки, здавалося, вона молиться на замкову шпарину, просить випустити її назовні, бо дивитися там, мабуть, давно не було на що. Потім вона нарешті піднялася, провела руками по обличчю, поправила волосся й відхекалася; тепер потрібно було дати очам призвичаїтися до кімнати та людей, і вона з великою неохотою поверталася до тями. Тоді К. сказав:

      – Отже, Кламм уже поїхав геть?

      Він запитав не для того, щоб пересвідчитися в чомусь, що й без того знав, а випереджаючи можливий напад, якого