Лола та аварійний вхід. Ізабель Абеді

на рак. Від цієї хвороби можна померти. Напевно, Ліна теж це знала. Вона обхопила Сніжинку за шию, і по її обличчю рясно потекли сльози. На іншому кінці загону двоє третьокласників годували Плямочку морквиною.

      Я стояла поряд із дівчинкою й не могла вимовити й слова. Я знала дідуся Ліни. Колись я прийняла його за викрадача дітей, тому що він приїхав до школи в довгому чорному пальті. Але тепер я знаю, що він дуже добрий і славний, і слова Ліни так засмутили мене, що мені самій захотілося заплакати.

      На наступному уроці в нас була географія, і ми говорили про міста і країни Азії. Але в моїй голові була суцільна Європа. Думки стрибали, як блохи. Я думала про Ліниного дідуся в лікарні, про Алекса в Парижі, про Білосніжку в мене вдома та про Сніжинку в загончику.

      От якби біла кізка сьогодні була тільки моєю! Але вона належить усій школі, і зараз вона потрібніша Ліні, ніж мені.

      3.

      Поштові листівки з усього світу й порада Фло

      Біля школи на нас чекала Пенелопа, мама Фло, щоб відвести до «Перлини півдня». Це наш портовий бразильський ресторанчик, у якому Пенелопа працює офіціанткою, якщо, звісно, не співає на сцені.

      Зазвичай ми із Фло самі їздимо туди на метро, але поки моя подруга в інвалідному візку, я з нею сама не впораюся. За кожні кілька метрів нас зупиняють знайомі та щоразу набридають із розпитуваннями, що трапилося з Фло, а її обличчя від цього стає дедалі похмурішим. Вона ненавидить, коли звертають увагу на те, про що їй хотілося б помовчати. Тому замість неї відповідаю я.

      – Фло знімалася в головній ролі у фільмі про вампірів, – пояснила я мамі нашої однокласниці. – Коли знімали сцену із драконом у підземеллі, моя подруга спіткнулася об кабель. Вона ще й раніше накульгувала, але тут у неї стегно вискочило із суглоба, тому що в неї епіфізеоліз капітіс феморіс. Але якби не я, дракон міг би вибухнути, і моя подруга могла б загинути.

      Обличчя в жінки стало переляканим і розгубленим, і Фло розлютилася.

      – Чи не могла б ти відповідати коротше? – гарикнула вона. – Я хочу добратися до ресторану ще до сутінків.

      – У Фло е-ка-еф, – сказала я жінці похилого віку, яка заговорила з нами біля світлофора. Це найкоротша назва, яка існує для хвороби Фло, і не встигла жінка поставити парочку чергових запитань, як я вже штовхала візок через дорогу.

      – Мені потрібно це запам’ятати, – розсміялася Пенелопа. – Мене теж постійно запитують, що трапилося із Фло, і це страшенно дратує.

      Поки ми дісталися до «Перлини півдня», минуло чимало часу. Була вже чверть на третю, і ресторанчик вирував. Майже всі столики були зайняті, і дідусь саме ніс величезну тацю з паруючими тарілками з рибним супом.