Фея – це моє таємне й сенсаційне відкриття. Сенсаційні відкриття – моя спеціальність, бо я репортер і пишу для газети.
Мій журналістський псевдонім Ло Фе, і я дуже добре відома в певних колах, тому що мої репортажі просто шокують. Минулого тижня, наприклад, я писала про грушу, що вміє говорити, а за тиждень до цього – про людину з двома носами, а ще тижнем раніше – про літаючу вівцю.
Звичайно, я бачила все це на власні очі, інакше про це писали б не в газеті, а в книжці. Адже історії в книжках вигадані, а в газетах – цілком реальні. Вигадати їх просто так не можна, їх треба відшукати. Тому я весь час у пошуку. Як детектив. Тільки детектив не записує і не публікує свої історії. Принаймні у газетах. Репортерові ж доводиться працювати значно більше. І тільки-но він надибає щось цікаве, відразу пише про це. Новину друкують у газеті, і про неї дізнається весь світ. І тоді репортер стає відомим. Як-от я.
Як репортер я, звичайно ж, пишу про найзлободенніші події чи беру інтерв’ю у зірок. Наприклад, у небезпечних грабіжників банків. Або у славнозвісних співачок. Колись я теж була славнозвісною співачкою, але це зовсім інша історія.
Історія, яку я хочу розповісти вам зараз, почалась одного разу вночі з феї, бо саме тоді я її і знайшла. Фея була в порожній бляшанці з-під коли, яку хлопчисько відфутболив у кущі. Я почула її крик, хоча до хлопця не долинуло ані звуку. Люди не чують фей, це ж ясно як білий день. Але моя професія навчила мене багато чого. Хлопець загилив бляшанку, та залетіла в кущі, а він пішов собі далі, бо нічого не почув. Крик був дуже тихий. Та коли працюєш репортером, треба завжди дивитися пильніше й до всього прислухатися.
Я пішла на крик, стала навкарачки й полізла в кущі. При цьому я до крові пошкрябала руки, але справжнього репортера ніщо не зупинить. І тут я побачила фею.
Вона виповзла з бляшанки, скуйовджена і замурзана, бо теліпалася в бляшанці туди-сюди. Треба було якось їй допомогти. Правда, у мене із собою була лише носова хусточка, яку я, на жаль, раз уже використала за призначенням. Але фея все одно була мені вдячна, і коли я поцікавилася, чи можна взяти у неї інтерв’ю, вона погодилась.
Вона всілася на моєму коліні, і я дістала мікрофон. Я почала ставити їй різні запитання (так завжди роблять під час інтерв’ю), і фея на них відповідала. Вийшло ось таке інтерв’ю:
Інтерв ’ю з феєю:
Я: Ти найсправжнісінька фея?
Фея: Так.
Я: А є ще феї крім тебе?
Фея: Ні.
Я: Ти єдина жива фея?
Фея: Так.
Я: Тобі не здається це сумним?
Фея: Ні.
Я: Бляшанка з-під коли – твій дім?
Фея: Так.
Я: Ти давно в ній живеш?
Фея: Ну так! Я переїхала сюди чотири місяці тому. Але тепер мені доведеться знову переїздити, адже мій дім зруйновано.
Я: А куди ж ти тепер переселишся?
Фея: Туди, де не зайнято.
Я: А ти правда-правда справжня?
Фея: Та-а-ак!
Я: І можеш виконувати бажання?
Фея: Так.
Я: Тобі для цього потрібна чарівна паличка?
Фея: Ні.
Я: Як же ти тоді виконуєш бажання?
Фея: Я розтираю між пальцями краплинку слини, і коли слина розітреться, бажання виконається.
Я: А моє бажання виконаєш?
Фея: Так.
На цьому місці я відклала мікрофон і заглибилась у роздуми. У мене було ду-у-уже багато бажань, і я ніяк не могла вибрати, яке з них найважливіше.
– Я хочу, щоб я вміла чаклувати, – сказала я. – Тоді я могла б сама виконати всі свої бажання.
Фея глибоко вдихнула, сплюнула золотисту краплинку на вказівний палець і розтерла її великим пальцем. Вона терла й терла, слини ставало дедалі менше, і моє бажання незабаром здійснилося б. От здорово!
Аж раптом мені стало мокро. Десь під лівою ногою. Дуже-дуже мокро і дуже-дуже тепло.
І цієї миті я повернулася до реальності.
Тобто до моєї дитячої кімнати в Гамбурзі. На вулиці Бісмарка, 44, якщо бути цілком точною. І стояла ніч.
Мабуть, ви вже здогадалися, що репортером я буваю лише вночі. І лише вночі, певна річ, надибую такі сенсації, як груші, що вміють говорити, і феї в бляшанках із-під коли. Саме у ті хвилини, коли перевертаюся у ліжку й не можу заснути. Зі мною це трапляється майже щоночі. Оскільки лежати й не спати в ліжку досить нудно, я починаю вигадувати, ким би я могла стати, якби не була собою.
Довгенько ночами я була співачкою, і звали мене Джекі Джонс. Це було дуже приємно. Але потім мені закортіло чогось новенького. Звідтоді я перетворилася на репортера, і звуть мене Ло Фе. Ло Фе – це скорочення, бо репортери завжди страшенно поспішають. Їм доводиться багато говорити або писати, тому треба