У містечку, де ми дотепер жили, майже не було темношкірих людей. Навіть у мене світла шкіра, світле волосся і світло-сірі очі. Папай каже, що це через те, що мамині гени виявилися сильнішими. Думаю, це означає, що я більше схожа на маму, ніж на нього.
Я так до кінця й не второпала, що за проблеми зі шкірою у татка, але мама сказала, що серед нормальних людей таких проблем просто не буває.
Мабуть, у нашому містечку виявилося забагато ненормальних. Але те, що проблема була, це факт. Коли папай ставав у чергу до каси в супермаркеті, жінки робили таку міну, ніби з’їли лимон. Коли він забирав мене зі школи, всі починали шушукатись. Одного разу четверокласник навіть запитав, чи миється мій батько. Мусила дати йому стусана. Але від цього не легше.
Якось на стіні нашого будинку хтось написав: «Чорномазі, забирайтеся в джунглі!» – і папай сказав, що з нього досить. За два місяці ми переїхали. Не в джунглі, звичайно, а до Гамбурга, як я вже говорила.
Тут багато темношкірих людей, і досі я ще не зустрічала жодного, у кого були б через це проблеми. Настрій у тата покращав, і мені це подобається. Наша нова квартира мені теж подобається. У ній на три поверхи менше, ніж у будинку з автоматом, що торгує жуйкою, з моїх фантазій, але дідусь, бабуся й тітка Лізбет живуть прямо над нами. Для такого великого міста – це просто здорово, каже мама. Мамина лікарня теж недалечко – лише двадцять хвилин автівкою, а дідусів і татів ресторан – за п’ять зупинок метро від нашого будинку.
Але в середу, коли ця історія тільки починалася, ресторан ще не відкрився. Його ремонтували. А в мене попереду був перший шкільний день.
– Незабаром у тебе з’являться нові подружки, – казала мама дорогою до школи.
Еге ж, подружок потрібно було знайти якомога швидше. А надто найкращу. Якщо чесно, найкраща подружка мені потрібна над усе на світі. Це набагато важливіше, ніж бути Джекі Джонс, співачкою чи власницею чотириповерхового будинку з автоматом, що продає жуйки. Який від усього цього пожиток, якщо у тебе немає друзів?
Але коли в середу вранці за одну хвилину до восьмої я стояла перед дверима мого нового класу, у мене ще не було жодної подруги. Було тільки дивне відчуття в животі. І щось мені підказувало: «Лоло, Лоло, знайти найкращу подругу буде ой як непросто!»
2.
Чотири дівчинки й одне вільне місце
Я знаю ще п’ятьох дітей, яким довелося переїхати. Правда, я не знаю їх особисто, але я про них читала. У книжках. Мені здається, якщо ти прочитав про когось, ти його вже знаєш. Іноді навіть краще, ніж реальних людей.
Так от, усі п’ятеро вважали, що переїзд – це справжнє божевілля. На новому місці їм спочатку здавалося, що всі люди з’їхали з глузду. Ось, наприклад, Ханні й Нанні (мама недавно подарувала книгу про них). Ханні й Нанні – близнята, яким довелося переселитися до інтернату. Спочатку вони навіть не думали шукати подруг, бо мали всіх навколо за ненормальних. Бабуся навіть посварилася