Ніхто. Міне Ґ. Кирикканат

під час захоплення приспали уколом, були найщирішим зізнанням, яке він чув у житті.

      Безшийко, якому набридло сидіти непорушно, широко позіхнув, струснув рукою, поглянув на годинник, який, дзвякнувши, перевернувся на зап’ясті:

      – Четверта вже! Вони що, ще розмовляють? Скільки ж годин нам чекати?

      Тоді підвівся й почав міряти кроками кімнату, в якій аж потіснішало від його масивного тіла.

      – Усю дупу собі відсидів…

      К. зміряв його недобрим поглядом. «Бидло, ще й нетерпеливе,– промайнуло в голові.– Що я з ним робитиму?»

      Але голос його лишався спокійним, закликав до стриманості:

      – Будемо чекати.

      Довго чекати не довелось.

      Один зі штабних, які супроводжували Боса, з’явився в дверях і кивком голови показав: «Ходімо».

      Вони підвелися й пішли за ним.

      Пройшли довгим темним коридором й потрапили до частини в’язниці з посиленою охороною, очевидно відведеної під особливого в’язня. Всередину не зайшли.

      На стінах було стільки камер, що К. зніяковів. «Навіть у кіно зі стількох ракурсів не знімають»,– подумав він.