Прославився швидко візир Захід своїм надзвичайним розумом. З усіх кінців світу з’їжджалися до нього мудреці за порадами, і усіх вражав він розумними промовами. Не відпускав шах Наджмеддін від себе Західа ні на крок і радився з ним у всіх справах.
Сказав одного разу візир Захід шахові Наджмеддіну мудре слово:
– Злі піски нашлють на місто страшні біди! З кожним днем засипають вони все більше полів і садів. Заборони, правителю, рубати дерева в садах і в степу.
Здивувався шах, та послухався свого візира, оголосив, що кожного, хто зрубає хоч маленьке дерево, буде страчено.
Почав заперечувати візир Захід проти страт, та шах Наджмеддін наказав:
– Повеління моє остаточне!
Почали хапати і страчувати тепер кожного, хто пішов у зарості взяти хоч трохи дров для домашнього вогнища. Збурився народ проти візира, бо знали всі, що шах і пальцем не ворухне без його поради.
Сталося так, що шах Наджмеддін полював у тому самому місці, де колись його ледве не розірвав тигр.
Бачить шах – іде красуня. Коси у неї кольору ночі, мов змії, очі яскравіші від вечірньої зірки, щоки – ніжніші від персика, вії наче стріли. Була дівчина дика і струнка, подібна до степової газелі-джейрана.
Наказав шах схопити дівчину і привезти її до палацу. Побачив її візир Захід, зблід.
– Великий шах, я знаю дівчину, звуть її Джаміля, вона моя наречена. Віддай її мені.
Та шах Наджмеддін тільки посміявся над словами візира. Того ж вечора було влаштоване пишне весілля. Джаміля стала дружиною шаха, а щоб візир утішився, одружив його шах на красуні з Бухари.
До нестями кохав шах Наджмеддін свою нову дружину, дарував їй пишний одяг, обсипав з ніг до голови коштовностями.
– Чи любиш ти мене? – запитував він її.
Та Джаміля мовчала. Вона любила лиш степ і свободу.
Незабаром у дружини шаха народилася донька Гульчехра, і хоч у давні часи народження доньки нічого не передвіщало жінці, окрім гніву чоловіка, та шах іще сильніше полюбив свою дружину Джамілю.
Тільки ще більше засумувала вона і все співала журливі, як пустеля, пісні та нишком позирала на візира Західа.
А у дружини візира народився син Шакір.
Не хотіла дивитися Джаміля на свою доню від нелюбого чоловіка. Не хотів навіть поглянути візир Захід на свого сина від нелюбої дружини.
Одного дня гаремні євнухи доповіли шахові, що дружина його Джаміля зникла. Ніде не могли знайти і візира Західа.
Почорнів від злості шах Наджмеддін, скликав він слуг і воїнів і кинувся в погоню. Далеко від міста втікачів схопили. Не пам’ятаючи себе від гніву, шах убив свою дружину, а візира кинув у темницю.
Йшли роки, і довелося шахові Наджмеддіну згадати про свого мудрого радника Західа. Він сам вивів його за руку з темниці і піднявся з ним на найвищу вежу, яка тільки була в місті Варахша.
– Дивись, Західе, – показав шах Наджмеддін навколо, – твої слова збуваються. Злі піски пожирають