– Скоро прийде Сонце. Тільки не витримаєш ти його вогню, згориш.
Обернув його голкою і увіткнув у стовп.
На вечір прийшло Сонце.
– Дух людський чую, – каже.
– Що ти?! – розсердився Місяць. – Звідки тут людині взятися? Це ти ходив по світові, ти, мабуть, і приніс із собою дух людський.
Потім каже:
– А що, якби і справді сюди наш зять прийшов, спалиш його?
– Ні, ні, – поклялося Сонце, – тільки б глянути на нього, побачити, що то за чоловік наш зять.
Обернув Місяць голку знову людиною і поставив перед Сонцем.
Привітало Сонце зятя і запитує, за чим він прийшов.
– Цар хоче відібрати у мене твою доню. Почув він, що у тебе є золоте руно, і послав мене за ним. Не принесу – відбере мою дружину, твою доню.
– Не переймайся, – каже Сонце, – піди в садок, відпочинь.
Повели його в сад.
Чарівний то був сад. На одних деревах вже плоди спілі, інші ж дерева усі цвітом обліплені, на ще інших бруньки розкриваються, а на деяких вже лист опадає…
Дуже сподобався сад гостеві, ходить, милується.
Сказало Сонце:
– Побудь тут, сил наберися, а обід тобі подадуть вовк та Ілля-громовержець.
Зголоднів зять Сонця, сів, чекає обід.
З’явився вовк, приніс стіл. З’явився Ілля-громовержець, подає страви та напої.
А зять Сонця підібрав у саду замашний кийок. Відкликав він вовка вбік і каже:
– Пам’ятаєш, як чотири роки ходив я за вівцями, так ходив, що у жодної вушка не пропало, а ти вискочив в останній день і вкрав у мене овечку? Навіщо ти це зробив?
І давай кийком його частувати. Бив, доки душу не відвів.
Потім покликав Іллю, запитує:
– Пам’ятаєш, як я мав поле поміж двох полів, вже й хліб зійшов і визрів, а ти напустив град і все зерно в землю втоптав. Навіщо ти це зробив?
І давай Іллю лупцювати. Добре побив, а наостанок вдарив по очах і осліпив. Сам сів за стіл і обідає. Після обіду пішов у сад, все перебив, потрощив, дерева під корінь зрубав, зруйнував чарівний сад. Відвів душу і сів спочивати.
Побігли вовк і Ілля до Сонця жалітися.
Прийшло Сонце, дивиться – сад зруйнований так, що ворогу не побажаєш.
– Навіщо ти це зробив? – запитує Сонце.
– Одна нива у мене була, – каже хлібороб, – і ту всю Ілля градом побив; я чотири роки пастухом був, трудився, а вовк усю мою працю нанівець звів; я стоденне поле за один день зжав і снопи поставив, залишалося один сніп пов’язати, а ти закотилося, хоч я молив тебе затриматися на хвильку, і згубило мій труд!
Не було що Сонцю всупереч сказати, дало воно орачеві золоте руно і відпустило його.
Приніс він золоте руно цареві.
Утратив цар надію забрати дружину орача. Покликав радників, запитує:
– Як тепер бути?
Сказали радники:
– Пошліть його на той світ, нехай принесе перстень, що ваша мати з собою забрала.
Викликав цар хлібороба, каже йому:
– Підеш на той світ, принесеш перстень, що його моя мати з собою забрала.
Пішов зять Сонця до своєї