Прийшов орач, побачив знищену свою ниву, обірвалося у нього серце. Нічого не сказав орач, зітхнув лиш, узяв свій серп і пішов шукати щастя в іншому місці.
Ішов, ішов, прийшов до одного багатія. А у того поле на сто днів роботи.
Сказав орач багатієві:
– Що даси, якщо я зіжну увесь цей хліб за один день?
– Половину урожаю віддам, – каже той.
Пішов наш орач, до півдня крутив солому, щоб снопи в’язати. Опівдні взяв серп і пішов жати. Жне і ставить снопи, цілий день жав, увесь урожай зібрав і в снопи пов’язав з поля стоденного, один сніп пов’язати залишилось, як Сонце почало заходити.
Підвів голову орач, зняв шапку і почав просити Сонце:
– Не заходь, зачекай трохи, один сніп пов’яжу.
Не прислухалося Сонце до його прохання, зайшло. Пов’язав орач останній сніп, прийшов господар. Здивувався він, що увесь хліб зжатий, і каже:
– Що ж, давай поділимо, як домовлялися.
– Ні, – відповідає орач, – не дається мені щастя, не виконав я домовленості, останній сніп після заходу сонця в’язав. Ти – сам по собі, я – сам по собі, – і пішов.
Довго йшов чи не довго, прийшов до одного царя і найнявся до нього пасти овець на чотири роки. Угоду склали таку: якщо зуміє він за чотири роки, щоб вовк жодної вівці не зарізав, моровиця не звалила, – словом, якщо ніякої втрати овець не буде, – поділять усіх овець порівну: половину – пастухові, половину – господареві, а ні – нічого пастухові не дістанеться і піде він з пустими руками.
Домовились, і погнав пастух овець на пашу. Чотири роки ходить пастух за вівцями, так ходить, що за всі чотири роки і вушка з жодної овечки не втратив. Уже гонить останнього дня пастух до господаря отару ділити, як, звідки не взявся, вискочив вовк, схопив одну овечку і потягнув до лісу. Пригнав пастух овець. Подивився господар, зрадів, як добре худоба доглянута, і хоче вже отару навпіл ділити, тільки відмовився пастух, кинув свою палицю і пішов геть – не виконав він угоду: втратив одну овечку, не взяв винагороду.
Ішов, ішов, дійшов до одної річки. Сів відпочити. Аж бачить, злетіли з неба три Сонцеві доні, зайшли в річку, купаються. І такі ж гарні – кращих на світі немає.
Підвівся він, підкрався до Сонцевих дочок, схопив одну з них і кинувся втікати. Біг, біг, прибіг у поле, поставив там хижку, і почали вони жити у тій хижці як чоловік і жінка. Тільки бідують дуже, нічого у них немає. Чоловік і на роботу нікуди не ходить, каже:
– Куди я не ходив, за що не брався, не дається і не дається щастя. Навіщо ходити даремно?
А у Сонцевої доні був перстень виконання бажань. Дала вона той перстень чоловікові і сказала:
– Ось моє придане. Покладеш його на землю – з’явиться стіл, покладеш на стіл – з’явиться їжа та напої, знімеш перстень зі столу – все прибереться, заховаєш – все зникне. Ось і все моє багатство.
Зрадів чоловік. Зажили вони щасливо і весело. Тільки захотілося чоловікові запросити царя в гості. Відмовляє дружина:
– Сиди собі. Царя в гості кликати – не жарт. Тільки і є у тебе, що один перстень, цим хочеш царя здивувати? Дивись, не загуби і його!
Уперся чоловік, стоїть на своєму:
– Ні та ні, хочу я запросити царя. Нехай прийде, подивиться на наше селянське життя, хай знає, що і ми живемо на світі і можемо прийняти царя.
Одного ранку прокинувся він і пішов кликати царя в гості. Прийшов, приніс дари, які мав, і просить:
– Ощасливте нас, будь ласка, приходьте на обід до нашої хижки.
Посміявся цар:
– Хто ти і який твій обід?
А потім сказав:
– Я-то не піду до тебе, але, якщо хочеш, пошлю з тобою своїх радників.
Викликав цар радників і наказує:
– Підіть подивіться, чому це він мене до себе в гості кличе, є у нього чим пригостити чи посміятися хоче?
Пішов орач, повів царських радників і свиту їхню. Зголодніли у дорозі радники. Убили вони фазана, послали слуг його засмажити. А вже дійшли до житла орача, зайшов слуга в хижку, смажить фазана, раптом зайшла Сонце-діва, побачив її слуга, дивиться, очей відвести не може. Забув про все на світі, так увесь фазан згорів.
Приніс він те, що від фазана залишилось, і подає радникам. Ті розсердились:
– Що ж ти не слідкував, вугілля нам приніс?!
Мовить слуга:
– Була там у хижці жінка, розум у мене відібрала. Не бачив я нічого, окрім неї, нічого не розумів, так і згоріла у мене дичина.
Поспішили радники до хижки, мерщій красуню побачити.
Зійшли з коней опріч хижки. Взяв орач свій перстень, обійшов усіх коней, і з’явилися на конях мішки з вівсом та битою соломою. Потім обійшов ще раз – зникли пусті мішки.
Поклав перстень перед собою – з’явився стіл. А на ньому по колу їжа та питво з’являється, та все нові і нові страви – на всіх вистачає.
Дивуються радники: ні дому пристойного, ні слуг, і звідки все береться? Вийшла з хижки