Маючи все це на увазі, автор і написав повість «Чарівник країни Оз» виключно для розваги нинішніх дітлахів. Цей твір замислювався як сучасна чарівна казка, у якій зберігаються дива й радість і немає місця страхіттям та стражданням.
Глава 1. Ураган
Дороті жила в малій хатинці посеред безкраїх прерій Канзасу. Жила вона разом із дядечком Генрі, який був звичайнісіньким фермером, і тітонькою Ем, дружиною звичайнісінького фермера. Дерев’яна хатинка, в якій вони жили, була маленька, бо деревину доводилося везти здалеку хурами. Невелика хатинка мала чотири стіни, долівку й дах, які разом складали одну-єдину кімнату, а в кімнаті тулилася стара іржава грубка, а ще буфет для посуду, стіл, три чи чотири стільці та два ліжка: одне більше – для дядечка Генрі та тітоньки Ем, – в одному кутку, а менше, для Дороті, – в іншому.
У хатинці зовсім не було горища, та й льоху теж, якщо не вважати за льох невелику схованку під хатиною на випадок урагану, куди всі могли б укритися, якби здійнявся один із тих лютих смерчів, що часом трапляються в цих краях і здатні змести на своєму шляху навіть і більший будинок. Тому просто посеред кімнати була ляда, а під лядою – драбина, яка вела вглиб темної схованки.
Коли Дороті виходила з дому, то навкруги, скільки сягне око, стелилася безмежна сіра прерія. І куди не поглянеш – ані деревця, ані хатинки – до самого небокраю оку ні за що зачепитися. Під пекучим сонцем орана земля запеклася, всіялася тріщинками, навіть травинки пожухли і тепер були не зеленими, а такого ж попелястого кольору, як і все довкола. Колись дерев’яну хатинку було пофарбовано, та на сонці фарба взялася пухирями й облущилася, а рештки фарби змили дощі, і тепер хатина виглядала сірою та непривітною, як і земля й трава.
Коли тітонька Ем уперше сюди потрапила, вона була в’юнкою доладною молодицею. Та сонце й вітер змінили її також. Вони загасили веселі іскринки в її очах, залишивши їм усе той же сірий і безрадісний колір, вивітрився рум’янець на щоках і червінь на вустах, і вони теж посіріли. Вона й сама неначе всохла і вже ніколи не посміхалася.
Дороті була сиротою і коли вперше приїхала до них, Ем з незвички аж здригалася від дитячого сміху. Вона зойкала й хапалася рукою за серце кожного разу, коли чула дзвінкий дитячий голосок, і тільки чудувалася, чому тут може радіти маленька дівчинка.
А дядечкові Генрі й поготів було не до сміху. Зранку й до вечора він працював у поті чола і що таке радість – зроду не відав. Він також був увесь сірий – від довгої сивої бороди до запилених шкарубких черевиків. Вигляд у нього був суворий та невідрадний, і здебільшого він мовчав.
Єдиною відрадою ж для Дороті був Тото. Це він не давав їй нудьгувати та скрашував сірість буденщини. На відміну від усього іншого, Тото був не сірий, а чорний. Тото звали песика; у нього були довгі шовковисті кудлі і чорні, неначе намистинки, оченята, які кумедно виблискували обабіч потішного носика-ґудзика. З ранку й до вечора Тото міг гратися, і Дороті гралася з ним – вона гаряче його любила.
Утім, нині їм було не до ігор. Дядечко Генрі сидів на порозі і з тривогою вдивлявся в небо, яке виглядало сьогодні навіть сіріше, ніж зазвичай. Дороті стояла в дверях з Тото на руках і також дивилася в небо. Тітонька Ем мила посуд.
Аж раптом усі почули, як десь далеко з північного боку сердито загув вітер. Дядечко Генрі та Дороті побачили, як генген високою травою пішли хвилі, провіщаючи ураган. А потім почувся пронизливий свист у повітрі, але вже з півдня. Вони повернулися в той бік і побачили, як трава аж забурунилася.
Дядечко Генрі рвучко підхопився.
– Емо, насувається ураган! – гукнув він у глиб хатинки. – Нагляну за худобою. – І він похопився до хліва, – до корів та коней.
Тітонька Ем кинула поратись і підбігла до дверей. Визирнула і збагнула, яка небезпека насувається.
– Дороті! – гукнула вона на бігу. – Мерщій у льох!
Тото вискочив у Дороті з рук і з переляку чкурнув під ліжко, дівчинка кинулася його витягати. Переполохана тітонька Ем, піднявши ляду, вже злізла по драбині в глиб схованки.
Дороті вдалося впіймати песика, й вона метнулася слідом за тітонькою. Та коли вона була вже на півшляху до рятівної ляди, почувся несамовитий рев вітру, хатинку трусонуло так, що Дороті покотилася по підлозі.
І раптом трапилося от що. Двічі, а може, й тричі хатинка обернулася навколо себе та повільно здійнялася у повітря. Дороті відчула, наче вона піднімається на повітряній кулі.
Північний та південний вітри зустрілися саме над хатинкою, і вона опинилася, як то кажуть, в епіцентрі циклону, в його «оці». Там буревію зазвичай немає, але потужна круговерть завихрює все, що всередині, догори – саме це й трапилося з хатинкою. Вона здіймалася все