– Як я вже й раніше казав, – зауважив Челленджер, – загальна смерть не така жахлива, як смерть поодинці.
– Це, як на війні, – докинув лорд Джон. – Якби тут на підлозі лежав перед вами лише один мрець, із великою діркою в черепі та проламаною грудною кліткою, вам моторошно було б на нього дивитися. У Судані ж я бачив десятки тисяч таких трупів, що лежали горілиць, і це не справило на мене жодного особливого враження. В ході історії життя окремої людини означає дуже мало, щоб про неї турбуватися. Коли вмирають тисячі мільйонів, як це сталося сьогодні, то в масі нікого особливо й не виділиш.
– Ах, скоріше б уже настав кінець! – сумно зронила пані Челленджер. – О, Джордже, мені так страшно!
– Ти зустрінеш кінець хоробріше за нас усіх, моя дружинонько. Звісно, я поводився з тобою, як старий буркотливий ведмідь, але маєш узяти до уваги, що Джордж Едвард Челленджер такий, яким його створила природа, і він не міг поводитися інакше. Адже ти не хотіла б іншого чоловіка, чи не так?
– Нікого в усьому світі, крім тебе, любий, – сказала жінка та поклала руку на його бичачу потилицю.
Ми троє відійшли до вікна й, обімлівши від подиву, взялися споглядати картину, яка постала перед нами.
Насунулася імла, і мертвий світ лежав у пітьмі. Але на південному обрії простягалася вогняна, багряна, досить довга смуга, яка, то гаснучи, то спалахуючи, починала променіти найяскравішими барвами і знову тьмяніла.
– Льюїс палає! – вигукнув я.
– Ні, це Брайтон, – заперечив Челленджер, підійшовши до нас. – Ось бачите, хвиляста лінія гір височіє перед урвищем: отже, пожежа триває за пагорбами та простягнулася, ймовірно, на багато миль. Мабуть, усе місто у вогні.
На різних напрямках спалахували червоні вогні, а багаття на рейках колії продовжувало пашіти, та це були лише цятки, що світяться, порівняно з гігантською загравою над пагорбами. Яку б про це замітку можна було написати до газети! Чи було колись стільки багатого матеріалу у журналіста і при цьому так мало можливостей ним скористатися? Найбільш приголомшливе видовище – і нікого, хто б йому дивувався!
Раптом на мене нахлинуло натхнення репортера. Якщо люди науки до останньої миті залишалися на своїх постах, то й я вирішив не вдарити перед ними обличчям у багнюку і зробити те, що було в моїх скромних силах. Ніколи, певна річ, моїй статті не доведеться знайти читача, але довгу ніч треба ж якось згаяти: я, у будь-якому разі, не міг склепити повік. Ось чому зараз переді мною лежить нотатник, сторінки якого були всуціль списані тієї ночі й який я тримав на колінах у химерному світлі лише однієї електричної жарівки. Якби мав поетичний дар, то написане мною було б на рівні цього виняткового явища. У такому ж вигляді ці сторінки слугуватимуть для ознайомлення сучасників із моїми страшними переживаннями та почуттями тієї трагічної ночі.
Розділ 4. Щоденник умираючого
Якими дивними здаються мені ці слова на титульному аркуші