Втеча від свободи. Еріх Фромм

Проте з позиції людини саме така дія є початком людської свободи. Учинити проти Божих наказів означає звільнитися від примусу, піднятися з рівня долюдського існування до життя на рівні людини. Учинити всупереч наказу наділеного владою авторитету, згрішити – також означає в позитивному людському сенсі перший акт свободи, а отже, саме це є першим людським учинком. У цьому міфі з формальної точки зору гріх – це поїдання плоду з дерева пізнання. Акт непокори, як акт свободи, є і початком логічного мислення[25]. Цей міф також оповідає нам і про інші наслідки першого акту свободи. Порушено початкову гармонію у стосунках між людиною і природою. Господь оголошує війну між чоловіком і жінкою, війну між людиною і природою. Людина відокремлюється від природи, вона робить перший крок для того, щоб стати «індивідом», бо своїм учинком вона стає людиною. Людина зробила перший учинок свободи. Міф наголошує на тих стражданнях, які спричиняє ця дія. Щоб вийти за межі природи, щоб стати відчуженою від неї та інших людей, людина бачить себе оголеною і присоромленою. Вона – самотня і вільна, але водночас безсила й налякана. Щойно здобута свобода здається їй прокляттям. Людина тепер є вільною від солодких пут раю, проте не є вільною керувати сама собою, вона не вільна реалізувати своє індивідуальне «я».

      «Свобода від» не є ідентичною позитивній свободі, тобто «свободі для». Людина виникла з природи в результаті тривалого процесу, але значною мірою все одно залишається прив’язаною до неї – до тієї землі, на якій живе, до сонця, місяця і зірок, до дерев і квітів, до тварин і до групи людей, з якими її поєднують кревні зв’язки. Первісні релігії засвідчують стосунки людини з природою, бо в ній жива та нежива природа є частиною світу людини, якщо так можна сказати, тому й людина є все ще частиною природи.

      Первинні зв’язки блокують повноцінний розвиток людини, перешкоджають розвитку її розуму і критичного мислення, дозволяють їй усвідомлювати себе та інших лише опосередковано, через участь у племені, у світській чи релігійній громаді, але не як самостійну людську істоту. Інакше кажучи, вони блокують розвиток людини як вільного, продуктивного індивіда, здатного самостверджуватися. Це один бік справи, але є й інший. Ця ідентичність, що єднає індивіда з природою, племенем, релігією, також надає індивіду почуття безпеки. Він належить до впорядкованого цілого, він укорінений у ньому, а умови його членства не підлягають обговоренню. Людина може страждати від спраги чи гніту, але не страждає від найгіршого болю – цілковитої самотності й сумнівів.

      Як ми побачили, процес розвитку людської свободи має такий самий діалектичний характер, який ми помітили в процесі становлення індивіда. З одного боку, це процес посилення людини, у якому вона починає приборкувати сили природи, розвиває власне мислення, під час якого дедалі тісніше солідаризується з іншими людськими істотами. Та з іншого боку, посилення індивідуалізації означає ще більшу ізоляцію, вагання й