В саду маленьку постать у блакитному, що вийшла на палацові сходи, бачать усі мешканці маєтку. Це їх змушує рухатись швидше. Всі знають: княгиня з холопами буває жорстокою, якщо їй щось не до вподоби. Тож садівники хутчіш висаджують травневі троянди біля паркових воріт. Служниці розвантажують карету з продуктами для кухаря вдвічі швидше, ніж до цього. А під альтанкою музики, яким наказано репетирувати сьогодні цілий день – миттю розсипаються по своїх місцях і заводять Йоганна Фукса.
Зі спини до княгині наблизився чоловік у темному камзолі й застиг у поклоні. Стояв так довго, наче не людина він, а одна із паркових статуй.
– Карле, – промовила маска, відчувши маршалка свого палацу спиною, якимось шостим чуттям. – Чи вже привезли суницю та ананаси?
– Так, ваше світлосте. Яке вино сьогодні подавати?
– Угорське. Не будемо розбещувати наших гостей, – з іскоркою іронії висловилась маска. – Так, іще передайте моїй Ользі підготувати сукню з яскраво-блакитної тафти, яку мені надіслали напередодні.
Маска розкрила віяло і рушила грунтовою стежкою до щойно висаджених троянд.
У Варшаві княгиню називали «Блакитною маркізою». Своєму улюбленому кольору вона рідко зраджувала. Більше того, найбільші франти країни відзначали: ця жінка знайшла безліч відтінків блакитного, тож її образи ніколи одноманітними не були.
А ще Ізабелла була відома своїм неперевершеним смаком. Її замки та палаци вважались найелегантнішіми, колекції антикваріату найбагатшими, а парки найкрасивішими. Парковий сад у Вілянуві з чіткими геометричними формами вважався кращим в країні. Кожна рослина в ландшафті мала знаходитись на своєму місці. Ялівці, самшити, лілеї, троянди разом створювали ідеальну, математично вивірену гармонію. Тож княгині ще здалеку впав в око щойно висаджений кущ, який порушував цілісність всієї картини. Ох, зроду вона не любила, коли свою роботу холопи виконували абияк. Тож із садівником блакитна маркіза не панькалась, і той миттю відчув на собі увесь колючий, крижаний гнів господині. І справжнім рятунком для винного став маршалок палацу, який притьмом наближався. Той поспішав, майже біг, і зупинившись, Карлу довелось тамувати подих.
– Ваша світлість… Його світлість… князь Чарторийський…
– Мій батько? Приїхав? –