Раптом на ганку пролунали кроки. Підбори, височезні підбори. Еліс подивилася на свої балетки і прошепотіла:
– Інші треба було.
Я невпевнено підійшов до дверей.
– Вівіан? – Мій голос прозвучав офіційніше, ніж мені хотілося.
На Вівіан була добре пошита, але дуже яскрава жовта сукня. Як майки у гонщиків «Тур де Франс». Вона здавалась молодшою, ніж я очікував.
– Ви, мабуть, Джейк, – сказала Вівіан. – А ви, – додала вона, – Еліс. У житті ви ще чарівніші, ніж на фотографії.
Еліс була незворушна, її нелегко змусити зніяковіти. Нахиливши голову набік, вона оцінююче дивилася на Вівіан – напевно, підозрювала її в якихось прихованих мотивах, у той час як та, на мій погляд, говорила цілком щиро. Еліс і справді мала ефектний вигляд. Однак я-то знав, що вона з радістю проміняла би красу – і високі вилиці, і великі зелені очі, і густе чорне волосся – на нормальну сім’ю, на живу, люблячу сім’ю, де мати не труїла би собі печінку, батько – легені, а брат не обрав би вихід, який легковажні люди називають найпростішим.
Вівіан і сама була привабливою, її краса народилася із упевненості в собі, хорошого виховання та смаку. Наряд її підходив як для ділової зустрічі, так і для «суботнього сніданку з друзями». На плечі у неї висів дорогий шкіряний портфель, а на шиї виблискувала нитка перлів. Коли світло впало на обличчя Вівіан, стало ясно, що їй близько п’ятдесяти. Волосся у неї було блискуче, а шкіра немов світилася зсередини, очевидно, завдяки здоровому харчуванню, регулярним заняттям спортом і поміркованості в усьому. Я міг уявити її на посаді в якій-небудь високотехнологічній компанії, де співробітників заохочують продажем акцій і гарними річними преміальними.
Зазвичай, коли я вперше бачу потенційного клієнта, то можу відразу визначити, наскільки серйозні в нього проблеми. Роки страхів, стресів та невпевненості в собі відбиваються на обличчі. Хвилювання і тривоги залишають на ньому слід, подібно до того, як вода прокладає собі шлях по землі, і з часом на обличчі утворюється мережа потічків-зморшок, які спочатку видно тільки досвідченим оком.
Цієї миті крізь туман прорвалося сонячне світло, залило вітальню, осяяло обличчя Вівіан, і мені стало ясно, що цій жінці незнайомі стреси, тривоги і невпевненість у собі.
– Кави? – запитав я.
– Так, будь ласка.
Вівіан сіла у велике синє крісло, що коштувало половину першої зарплати Еліс, відкрила портфель та витягла з нього ноутбук і міні-проектор.
Я неохоче пішов на кухню. Зараз я розумію, що мені не хотілося залишати Еліс наодинці з Вівіан. Коли я приніс каву, вони обговорювали нашу весільну подорож і красу Адріатики, а Вівіан цікавилася назвою нашого готелю. Як вона взагалі дізналася, куди ми їздили?
Я сів поруч з Еліс і поклав по булочці на десертні тарілки.
– Дякую, – сказала Вівіан. – Люблю булочки з цинамоном.
Потім вона підключила проектор до ноутбука і встала.
– Нічого, якщо я зніму оце? – І, не чекаючи відповіді, зняла картину зі стіни.
Це була робота