Він підвівся та уважно подивився на своє відображення у дзеркалі. Обличчя з вусиками, що відбивалося там, видавало військового. Воно було майже безвиразне, із сірими, близько посадженими очима.
– Міг би зійти за майора, – промовив містер Блор, – але ні, я забув. Там же є той старий військовий. Одразу вирахує мене. Південна Африка, от моя легенда. Жоден із гостей не має з нею нічого спільного, а я саме читав той буклет, то зможу щось сказати про країну.
На щастя, жителем колоній міг бути хто завгодно. Містер Блор розумів, що представивши себе як грошовитого чоловіка з Південної Африки, він може ввійти в будь-яке товариство невикритим.
Солдатський острів. Він пам’ятав його ще з дитинства… Смердюча скеля з купою чайок за милю від узбережжя. Назву він отримав через схожість із головою чоловіка.
Чудова ідея побудувати на ньому будинок! У негоду там жахливо! Але в мільйонерів свої примхи!
Старий у кутку прокинувся і промовив:
– У морі ніколи не можна бути впевненим, ніколи!
Блор згідливо кивнув.
– Так, правду кажете.
Моряк двічі гикнув і сумно сказав:
– Наближається шквал.
Блор відповів:
– Та ні, чоловіче. Чудовий день.
Старий сердито заперечив:
– Шторм іде! Я відчуваю його в повітрі.
– Можливо, ви маєте рацію, – сказав Блор примирливо.
Потяг зупинився на станції, старий підвівся, похитуючись.
– Я виходжу тут. – Він зашпортався біля вікна. Містер Блор допоміг йому.
Старий зупинився у дверях. Урочисто підняв руку й закліпав затуманеними очима.
– Пильнуйте й моліться! Пильнуйте й моліться! Судний день гряде.
Виходячи з вагона, він рухнув на перон. Лежачи, подивився на Блора й проказав із особливою гідністю:
– Я звертаюся до вас, молодий чоловіче. Судний день уже дуже близько.
Опускаючись на своє місце, містер Блор подумав: «Йому до Судного дня ближче, ніж мені!»
Але, як часто трапляється, він помилявся…
Розділ другий
І
На оукбриджській станції стояла групка людей, нерішуче роззираючись. Позаду них тупцяли на місці носильники з валізами. Хтось із них вигукнув:
– Джиме!
Один із таксистів підійшов до них.
– Ви, певно, на Солдатський острів? – запитав він із м’яким девонським акцентом.
Четверо людей підтакнули й одразу ж почали поглядати одне на одного.
Водій звернувся до судді Ворґрейва як до найстаршого з групи.
– Тут два таксі, сер. Але одне з них повинно почекати на пасажирський потяг із Ексетера – це лише кілька хвилин – ним добирається ще один джентльмен. Можливо, хтось із вас зачекає? Вам буде комфортніше їхати.
Віра Клейторн, добре пам’ятаючи про свою посаду секретаря, одразу ж відповіла.
– Я зачекаю, – сказала вона. – Якщо ви не заперечуєте. – Вона зиркнула на інших