Як і його батьки, хлопець нічого не обіцяв, але й не відмовлявся від Ольги, а вона не тиснула і не жалілася. Літо тривало. Канікули закінчилися, але для їхнього з Гербертом кохання лісів і лук вистачало часу. Та тільки він не був з нею щирим до кінця. Він гадав, що Ольга затаїла в душі образу і через це засмучується, і сам теж засмучувався. Він не хотів коритися волі батьків і не міг назавжди порвати з ними. Не знав, як йому вчинити. За кілька днів він просто поїхав і звідси теж.
17
Він подався до Аргентини. Знову довга мандрівка кораблем, однак цього разу не з іншими солдатами, а з німцями, котрі хотіли емігрувати або вже емігрували й навідувалися на батьківщину, з пастором німецької парафії в Буенос-Айресі, керівниками Баденської анілінової та содової фабрики, котрі планували вирушити з Аргентини в подорож до Чилі через Анди, дослідником Інституту кайзера Вільгельма, що повторював шлях Александра фон Гумбольдта, і безліччю охочих до розваг і подорожей нероб.
Герберт не залишився у Буенос-Айресі, а рушив пароплавом угору по Парані, річці, схожої на яку йому ще не доводилося бачити. Він мусив визнати, що аргентинська Парана навіть перевершила німецький Рейн чи принаймні не поступалася йому у величі. Плавучі ліси помаранчевих дерев та верболозу, довгі вузькі канали, що, здавалося, ось-ось закінчаться, аж раптом вони вливалися до просторих, гладких вод, незаселені береги, сповнені таємниць – іноді криків мавп і птахів, іноді глибокої тиші. У Росаріо Герберт сів на потяг до Кордови, сидів сам у порожньому вагоні й бачив, роззираючись праворуч і ліворуч, лише безмежні рівнини. Вони минали станції, потяг зупинявся і знову рушав, а навколо не було чути ні звуку. Обіч залізниці час від часу траплялися туші коней і корів, а птахи, що сідали на них і клювали мертву плоть, жодного разу навіть не повернули голови. Поодинокі дерева були скалічені й розкуйовджені; холодний різкий вітер дмухав над рівнинами, пронизував потяг і бив Гербертові в обличчя, аж поки у хлопця не почали цокотіти зуби.
У Кордові він купив коня та харчі й вирушив до Тукумана. Дорогою Герберт обганяв довгі валки возів із високими колесами та округлими дахами, навантажені збіжжям, які тягнули шестерики волів. Він зустрічав табуни диких коней; тварини галопом наближалися до нього, бігли якийсь час поруч і так само галопом кидалися навтьоки. Придорожні села були невеликі та вбогі – кілька будиночків з червоними фасадами й білими зубцями. Нескінченні пересохлі білі соляні озерця засліплювали погляд, а вітер,