Четверте, й без упередження до вищезгаданої черви, мовлю: судити тварей на такий манір суперечить не лише людському закону, як уже сказано було, а й закону Церкви, ба навіть закону Божому. Адже звідки взялися ті крихітні створіння, що супроти них кинуто потужну силу нашого суду? Хто створив їх? Не хто інший як Господь Усемогутній, що й усіх нас сотворив – і вищих, і нижчих. І чи не читали ми найперший розділ нашої священної книги Буття, де сказано: Бог створив тварин земних за їхньою подобою, скотину – за їхньою, і всяке створіння, що по землі повзає, за відповідною йому подобою, і побачив Бог, що це добре? Ба більше: чи не дав Бог звірям земним і кожному створінню, що повзає лицем земним, усяке древо й усякий плід на поживу? І далі, чи не дав Він усім їм наказ плодитися, множитися й сповнювати землю? Творець не казав би звірям земним і всякому повзучому створінню плодитися, коли б Він у мудрості Своїй нескінченній не надав їм поживи – що Він і зробив, давши їм на поживу всяке древо, плід і насіння. То що ж такого вчинили ці скромні тварі, якщо від Сотворіння світу до сьогодні мають невід’ємне право, якого людина їм не скоротить і не відчужить? Те, що шашіль оселилася там, де оселилася, – це людям може бути невигідно, але не є відповідною причиною ремствувати на закони Природи, закладені з Сотворінням світу, адже таке ремствування і є відкритим та зухвалим непослухом Богові. Господь вдихнув життя у деревну черву, дав їй на поживу всяке древо земне: тож якою зарозумілістю й яким небезпечним зухвальством було б нам намагатися скасувати волю Божу. Ні, я радше повім шанованому суду, що нам годиться звернути наші очі не на буцімто злочинства скромного Божого створіння, а на злочинства людські. У Бога все має причину, а причина тому, що шашелі попущено оселитися в храмі святого Михаїла, – жодна інша, як попередження і кара людям за їхні пороки. Те, що шашіль поточила не яку іншу споруду, як церкву, додам, – то є особливо суворе попередження й кара. Чи є позивачі, що прибули в суд, настільки певні своєї покірності Богові, своєї скромності й християнських чеснот, що перш ніж звинуватити себе, склали провину на найдрібніше створіння? Стережіться гріха гордині, мовлю я до таких позивачів. Вийміть колоду зі свого ока, перш ніж виймати тріску з чужого!
Ну а п’яте й останнє мовлю: оборонець насельників просить суд метнути проти тварей блискавицю відлучення. За своїм обов’язком і без упередження до вищезгаданих нагадаю вам, що така кара є і невідповідною, й неправою. Відлучення – то є відокремлення грішника від причасності Богові, заборона споживати хліб і вино, які є тілом і кров’ю Христа, вилучення зі Святої Церкви, її світла й тепла – тож за яким законом ми можемо відлучити звіра польового чи створіння повзуче, яке ніколи й не було причасником Святої Церкви? Не є правою й відповідною карою позбавлення підсудного того, чого він ніколи не мав. Це не відповідає закону. Отже, відлучення є карою жахливою, що кидає грішника в пітьму страшну, навіки відділяє його від Божого світла і добра.