Вечір Дня всіх святих нічим не відрізнявся від попередніх і був схожий на всі інші вечори цієї пори року. Зима гасила день майже одразу після обіду, і навіть сніг не висвітлив геть нічого, а місяць вирішив, що йому краще залишитися за хмарами й почекати кращої нагоди показати носа. Напад почався не так жорстоко, як хтось міг би уявити. Найперше в нас за спинами з’явилися вантажівки. Підрозділ регулярної армії створив буферну зону таким чином, що заздалегідь відрізав нам усі можливості для відступу. Коли ж у нас за плечима постала стіна, вони могли вільно спуститися до тартака, впевнені, що жодна душа не покине долину живою.
Це була не перша наша зустріч з ворогом, але кожна наступна не була легша за попередні. Протягом кількох днів, сидячи на лісопилці й виходячи тільки на короткі огляди, ми постійно намагалися витіснити зі свідомості, що колись це станеться, і це давало нам змогу терпіти. Коли людина про щось не думає, то поводиться так, наче цього немає. Ми намагалися, наскільки це місце нам дозволяло, поводитися якнайближче до нормального мирного життя.
Протягом дня ми смажили ковбаски і половинки картоплі, якщо ж хотілося чогось іншого, то й м’ясна нарізка з вогню була смачна. Аміджа, який їв усе, що бачив, полюбляв перехопити оселедця з ананасом, подарунок від скандинавського «Карітасу»[1]. Хліб ми зберігали загорнутим у поліетилен, присипаний снігом. Він був твердий, як камінь, та достатньо було потримати окрайчик кілька хвилин на гарячій плиті – і він ставав смачніший за свіженький, щойно з пекарні. На горищі одного з будинків Бранкович знайшов шматок копченого сала, забутого господарями під час утечі. Нам його вистачило надовго. Різали його дуже тонко, не часто, і лише тоді, коли всі були разом. Вечерю ми неодмінно підсолоджували консервованим компотом з персиків або шоколадом, що його зі зворушливими листами й незграбними малюнками надсилали нам вихованці дитячих садочків. Пізніше я чув багато спогадів про ці часи зі скаргами на погане харчування. Особисто я не мав ніяких нарікань – може, тому, що я завжди віддавав перевагу бутербродам, а не гарячим стравам. Варену їжу я почав цінувати вже після тридцяти п’яти років.
Ми намагалися сприймати виходи в розвідку як прогулянки лісом, а повернення до теплого приміщення переживати як приємну подію. Уранці температура була така низька, що вода замерзала, хоч відро стояло за якихось півметра від бочки, що служила нам за пічку. Стінка бочки була така розжарена, що ми підпалювали від неї сигарети, але вода у відрі ставала кригою. Дрова, якими ми грілися, час від часу вибухали у вогні – хтось ще до нашої появи