– Ну-у. це. взагалі, добрі коні, звісно. ні, тобто я хочу сказати, що поети й усілякі там романісти, – вони, звичайно, дуже випереджають, – відповідає Білл.
– Отож! – кажу я. – А якщо так, чому наші урядники беруть із нас по два долари за вхід на іподром, а до бібліотек пускають безкоштовно? Чи можна, – питаю, – вважати це формуванням правильних уявлень про відносну цінність самоосвіти й марнування грошей?
– Невтямки мені вся ця твоя риторика та логіка, – говорить Біллі. – Мені ось що від тебе потрібно: щоб ти зганяв до Вашингтона й виклопотав би для мене посаду окружного шерифа. Я, бач, не маю ніяких здібностей до інтриг і перемовин. Я – людина проста і хочу отримати це місце. І квит. Я брав участь у війні, дітей у мене дев’ятеро, я член республіканської партії, хоч не вмію ані читати, ані писати. То чому ж я не годен бути шерифом? Здається мені, Джеффе, що й компаньйон твій, містер Таккер, – також людина освічена і може стати в пригоді у столиці. Я вам заплачу авансом тисячу доларів на проїзд до Вашингтона, питво, хабарі й трамвайні квитки. А якщо ви мені все це залагодите, отримаєте ще тисячу, а крім того – можливість ще цілий рік вільно продавати на території округу свої наспиртовані контрабандні тростини.
Розповів я про цю розмову Енді, й Біллова ідея йому страшенно сподобалася. Енді, хочу вам сказати, має складну вдачу. Він не з тих, кого цілком влаштовує перспектива мандрувати провінційними містечками й фермами і продавати селюкам комбінацію з молотка для відбивання біфштексів, ріжка для черевиків, плойки для волосся, пилочки для нігтів, шатківниці, коловорота й камертона. У Енді душа справжнього художника, і не комерція стоїть у ній на першому місці. Тому ми погодилися на пропозицію Білла, сіли в потяг і помчали на кінцеву станцію Пенсильванської залізниці – тобто до Вашингтона.
Прибувши на місце, ми зупинилися в готелі на авеню Південної Дакоти, і там я кажу:
– Ось, Енді, вперше в житті ми намагаємося здійснити по-справжньому безчесний вчинок. Нам іще ніколи не доводилося підкуповувати сенаторів, та заради Білла доведеться вдатися до такої ницості. У торгових оборудках можна трохи шахраювати, але в цій брудній справі найкраще – це прямота. Карти на стіл, і жодних застережень. Пропоную ось що: ми передамо п’ятсот доларів голові виборчого комітету, візьмемо з нього квитанцію, покладемо її на стіл президенту й розповімо про Білла. Упевнений, що президент гідно оцінить кандидата, який прагне отримати посаду зі щирою простодушністю, а не марнує час на кулуарні інтриги.
Енді ніби погодився, та, обговоривши мою пропозицію з одним із коридорних лакеїв у готелі, раптом дав задній хід. Тому що коридорний розтлумачив – у Вашингтоні існує тільки один спосіб отримати те, що бажаєш: діяти через жінку, яка має своїх людей у Сенаті. Він дав нам адресу однієї такої дами; звали її місіс Евері. Коридорний присягався, що вона дуже поважна персона в дипломатичних колах, ба навіть вище.
Наступного ранку ми з Енді відшукали