«Уночі перед Різдвом Єдиного. 8729 року. Поблизу Галича. Ймовірність смертельного кінця – 50/50»
– А пізніше?
«Ймовірність знищення падає. Зростає шанс перевербувати його на ваш бік»
– Зрозуміло…
Велес відняв долоні й закрив Книгу, навіть не поцікавившись, що там ще висвітилося у віконці.
– Отже, зима… Хто у тебе є в Галичі?
– Вовкулака, відьма…
– Для одного немовляти повинно вистачити… Я так думаю. А от що стосується Коня, то нехай Перун цього разу вже не покладається на ворожбитів, а займеться ним сам. Щоб не вийшло, як минулого разу.
– Хто мене згадував? – голос позаду гримнув так несподівано, що примусив обох озирнутися. Але побачивши перед собою високого чоловіка з золотим волоссям і срібними вусами, боги заспокоїлися.
– Ти? Вчасно…
– А що? – Перун просто із повітря вийняв різьблений кухоль, повний пінистого меду, відсьорбнув третину і опустився у фотель, що теж вистрибнув позад нього нізвідки.
– Книга стверджує, що й на цей раз може не вдатися… – трохи непевно мовила Морена, що хоч теж була богинею, все ж у присутності верховного володаря трохи ніяковіла.
– Дурниця… Я все обмислив. Ніщо більше не стане нам на заваді. Монголи прийдуть на Русь. Чаша буде повна!
– А якщо все ж… – почав було й Велес.
Перун насупився і грізно блиснув поглядом з-під кошлатих брів.
– Жодних якщо! Кого-кого, а Сульде монголи послухають!
– Сульде? – здивовано перепитала Морена. – А це ще хто?
– Їхній новий Бог Війни. Себто – я… – засміявся Перун. – Вони ще не зовсім звикли, але, гадаю, за два десятки літ дозріють. Того, що було з Чингізом, – не повториться.
Перун гепнув спересердя кухлем до долівки.
– Хто ж думав, що цей пастух виявиться таким скаженим?..
– Хочеш сказати – непоступливим, упертим?
– Що хочу сказати, те й кажу. Я розраховував на бесіду з людиною. Жорстокою, але підвладною таким порокам, як бажання слави, величі… А цей виявився просто диким звіром. Хижаком! У його голові не поміщалося більше двох думок водночас. Та й то одна з них – бажання вбивати. Просто так, задля втіхи. Китай йому був ближчим і зрозумілішим. Як можлива здобич. І переконувати Темуджина у протилежному все одно, що спробувати відірвати вовка від шматка свіжого м’яса обіцянками пригостити м’якою паляницею з медом. Але не турбуйтеся – з нащадком піде легше. Тут і Книги не потрібно, щоб упевнитися…
– Про сина мислиш?
– Джучі?.. Ні… Тому стане слави і клопотів батька. Я про внука думаю. Цей уже все зробить, аби допасти дідової слави. Й оскільки на Сході його вже ніщо не вабить, то вирушить сюди. А ми йому дорогу підкажемо, і підштовхнемо. В добру путь!
– Боюся, – скрушно хитнув головою Велес, – що його шлях важко буде назвати добрим…
– Співчуття прокинулося? – скинувся Перун. – Жалієш?! Кого? Хіба ми були для них поганими богами? Люди перші відцуралися нас! Забули все… І минулу славу, і добро… Нехай! Кому судилося