– Ага! – пирхнув Захар. – Поки ота хата сама появиться, знаєш, скільки поту після того думання доведеться пролити?
– А коли б ти, приміром, повернувся з мандрів і побачив її вже готовою? Чи не видалося б тобі, що вона наче сама виросла?
Захар замислився.
– Ну, якщо так подивитися, то звісно… Але до чого тут?… Ага… То й зорі? – протягнув непевно. – Ми всього лиш не маємо змоги спостерігати, як їх будують. Так?
– Молодець! – легко плеснула долонями Морена. – Ні, я в тобі не помилилася… Правильно… Якщо не копати глибше. Думка рухає розвиток світу! Вона створює все… Все! А ви, люди, – носії Розуму, в якому ці думки зароджуються, бо лише вам властиво мріяти!
– То, виходить, – затнувся Захар, – що ми і… і…
– Чого загикуєшся? – засміялася Морена.
– Вибач, – парубок не міг примусити витиснути з себе того, що намислив.
– Та кажи вже!
– І богів?
– О-хо-хо… – Морена похитала головою майже осудливо. – Богів ви вигадали в першу чергу! У Всесвіті треба ще пошукати таку могутню силу, як Людський Розум, і, водночас, таку безпорадну. Звісно, значно простіше придумати когось, хто буде винен за поганий урожай, ніж самому допильнувати усього. Ну, нехай… Раз вам вже так легше… Але ж навіщо весь час вигадувати щось інше? Чим ми вам не догодили, що виникла потреба в Єдиному?
В останніх словах виразно забриніла образа, і аби не виказати себе, Морена сердито тупнула ногою.
– Ти щезнеш нарешті з моїх очей, чи ні? Досить запитань! Іди, поки я не наказала випхати тебе штурханцями геть! Гримайло! Забирайтеся!
На цей раз Захар уже не став затримуватися на порозі.
Двері, як виявилося, вели в залу, залиту примарним зеленавим світлом, що спливало з чарівної кришталевої кулі, підвішеної під високим склепінням. Все тут було незвичним і дивним для людського ока…
Узявши праворуч від входу, Захар побачив величезний стіл, вирізьблений з однієї гранітної брили. Далі – тягнулися безконечні стелажі, заставлені склянками, колбами та ретортами з різноколірним вмістом, позначеними незрозумілими написами. Ліворуч од входу, навпроти стелажів стояли такі ж довжелезні старовинні засклені шафи, захаращені грубезними книгами і сувоями старовинних рукописів. Шафи впиралися в різьблений дубовий стіл, що міцно тримався долівки чотирма ніжками, причому переднім майстер умілою рукою надав подобу журавлиних, а дві інших належали якомусь могутньому хижакові. На деці, оббитій червоною замшею, лежала книга.
Ні, радше – Книга!!! Бо фоліант цей був таким великим, об’ємним, що, аби перенести його з місця на місце, знадобилися б сили двох дужих чоловіків. Щоправда, глянувши на Гримайлові граблі, Захар збагнув, що тут було кому навіть носити її за Мореною на кшталт молитовника. Чеканений напис на обкладинці з золотої фольги, в якому кирилиця поєднувалася з арабською в’яззю, східними ієрогліфами та древніми рунами, звісно, нічого не сказав неписьменному парубкові. А перед його очима лежав Літопис життя минулого й прийдешнього,