Тридцять дев’ять сходин. Джон Бакен

в газеті нічого не було – ані слова про зовнішню політику, про Каролідеса або про те, що цікавило Скаддера. Я повернув газету на місце і виявив, що ми під’їжджаємо до станції, на якій я вийшов учора. Начальник станції, що напередодні саджав картоплю, тепер був зайнятий діяльністю іншого штибу: на роз’їздній колії, перечікуючи наш состав, стояв потяг, який прибув зі сходу і з якого на платформу зійшли троє чоловіків, котрі ставили старому питання. Я припустив, що це чини місцевої поліції, піднятої по тривозі Скотланд-Ярдом, аби вистежити мене аж до цього закутнього полустанку. Сидячи у вагоні, я уважно спостерігав за співрозмовниками. Один із них тримав у руках зошит, у якому робив записи. Старий любитель картоплі супився, очевидно роздратований черговим питанням; зате хлопчик, який прийняв у мене квиток, базікав за двох. Уся компанія поглядала вдалину через пустище – туди, куди вела біла дорога. Я щиро понадіявся, що вони почнуть шукати мої сліди саме там.

      Коли ми від’їжджали від станції, мій попутник прокинувся. Він витріщився на мене блукаючим поглядом, зло копнув собаку і поцікавився, де він. Без сумніву, він був п’яний як квач.

      – Ось що буває з непитущими! – зауважив він з гіркотою.

      Я висловив здивування з приводу того, що знайшов у його особі ревного поборника моралі.

      – Так, я стійкий тверезник,– огризнувся він.– Як зав’язав на Мартінів день22, так усе, ані-ні, ані краплі віскі в рот. Навіть у хогманей23. Хоча й піддавався жорстоким спокусам.

      Він закинув ноги на протилежне сидіння і відкинув давно не миту голову на спинку.

      – І ось що я за це отримав,– простогнав він.– Горю, як геєна вогненна. Ще й косоокість на всі вихідні.

      – У чому ж причина? – запитав я.

      – У напої. Називається бренді. Як я непитущий, від віскі тримаюся подалі. Зате бренді – цілий день потроху. А тепер маєш – мабуть, і за два тижні не окли…– Його слова перейшли в нерозбірливе бурмотіння, і сон знов наклав на нього свою важку десницю.

      Я планував зійти на якій-небудь станції ближче до кінця маршруту, але потяг несподівано подарував мені набагато кращий шанс, зупинившись біля початку дренажної труби, перекинутої через бурхливу річку кольору портеру. Я виглянув у вікно і побачив, що вікна всіх вагонів зачинені, а навколо, наскільки сягає око, немає ані душі. Тоді я відчинив двері вагона і поквапом стрибнув у зарості ліщини, що тягнулися вздовж шляхів.

      Усе пройшло б якнайкраще, якби не мерзотна псина. Вирішивши, що я обікрав його хазяїна і тепер намагаюся втекти, пес загавкав і мало не вчепився мені у штани. Від його гавкотні прокинувся пастух-тверезник, який виповз до дверей вагона і заволав на всю горлянку в цілковитій упевненості, що я наклав на себе руки. Я поповз через чагарник, дістався берега річки і подолав іще сотню ярдів під захистом прибережних заростей. Обернувшись і подивившись назад, я побачив, що біля відчинених дверей вагона юрмляться провідник і кілька пасажирів.