Однак тут постає інша проблема – «демонізація», або зневажливе ставлення до особистості Скоропадського, однаково притаманна як противникам гетьмана з українського лівого табору, так і російським монархістам, а також радянсько-російській історіографії загалом. Постає питання: так на чий же млин лив воду цей «політичний перевертень»?
Справа з «маріонеткою окупантів» має дуже простий вигляд: майбутній гетьман народився у Вісбадені (Німеччина), можливо, мав постійні германофільські симпатії і в 1918 р. вирішив полегшити життя своїх німецьких друзів в Україні. Проте насправді Німеччину й німців Павло Скоропадський знав набагато гірше, ніж Англію чи Францію (він усе життя був франко- та англоманом); сумнівні також його германофільські настрої після чотирирічної участі у війні з Центральними державами, на якій генерал Скоропадський був одним із яскравих воєначальників російської сторони (за щось же його цар золотою зброєю нагородив?); якщо в еміграції гетьман був змушений залишитися жити в Німеччині (оскільки вона не забувала колишніх союзників), то свого сина Данила він згодом відправив до Великобританії, до якої мав симпатії давніші, ніж до Німеччини. Та й, урешті-решт, не Скоропадський же запросив німців в Україну, чудово знаючи їхні плани щодо розв’язання продовольчої проблеми за рахунок УНР, – бо Брестську угоду підписував усе-таки не він. Це був наслідок політики Центральної Ради.
Як свідчать дослідження, зіткнувшись із реальною ситуацією в Україні й нездатністю (і, будемо відверті, небажанням) Центральної Ради виконати всі взяті на себе зобов’язання через її «адміністративну неспроможність», німці опинилися перед вибором: або змінити статус України – із країни формальної союзниці на країну окуповану, або знайти тут собі іншого, більш надійного й кваліфікованого політичного партнера.
Можливість більшої «слухняності» нової «маріонетки-Скоропадського» не має нас цікавити, тому що від «неслухняності» попереднього українського уряду мало що залежало в реальному житті. Ініціатива Скоропадського й «хліборобів», які проголосили його гетьманом, не дала змоги українській державності припинити своє існування вже в 1918 р., більше того – вона дала їй другий шанс, правда, уже не за таких сприятливих умов, що були в Ради восени 1917 р. А далі діяло «мистецтво можливого», причому ці можливості постійно скорочувалися.
Критика