Чигиринський сотник. Леонід Кононович. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Леонід Кононович
Издательство: Ранок
Серия: Сучасна проза України
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2016
isbn: 978-617-09-2927-3
Скачать книгу
чоботи од снігу оббивати, то раптом заквилило щось, як немовля.

      – А се що за дивина? – питається Чурай.

      – А то, – сумно каже Барило, – тобі гостинець, батьку.

      Та й узяв згорток, що один із запорожців тримав, і край одкинув.

      Глянув Чурай, аж відтіля дивиться на нього дитинча. Лобате мов тур, очі темні, й бровенята насупило.

      – Хто се? – не втямив Чурай.

      – Онук се твій, – каже запорожець. – Михасем зовуть.

      – А Петро ж де?

      Понурився Барило ще дужче.

      – Довго казати, а ще довше слухати. Нема його живого.

      Чурай і на лиці перемінився.

      – Ну, заходьте. – каже урешті. Й до наймички: – Горпино, а ке лиш сюди!

      – А що? – питається вона.

      – Візьми дитину і глянь, що там їй треба. А дівкам загадай, щоб хутчій на стіл подавали! – І до Барила: – Хрещений він?

      – Хтозна, – каже той.

      От зайшли вони до світлиці. Барило шапку зняв, перехрестився до образів як годиться, а тоді кинув її об землю та й заплакав.

      Здивувався Чурай, бо не ті люде були запорожці, щоб марно за чим побиватися. Та й козака знав ще ізмалку, і був той мов кремінь, – хоч ножем ріж, а він тільки реготатиметься.

      – Гей, сину, – каже, – та що за лихо тобі скоїлося, що ти отсе сльози ручаями розливаєш?!

      А Барило й показав на козаків, що стояли коло порога.

      – Ото, – каже, – батьку, все, що від нашого куріня лишилося!

      – Як це?!

      – Сорок день уже тому, як побив нас Потоцький біля Кумейок, що насилу третя часть війська вціліла. А коли замкнулися ми в Боровиці, то голота, щоб од смерти одкупитися, видала йому Павлюгу-гетьмана і всіх значних козаків…

      Чурай сумно покивав.

      – Так і Наливайка колись на смерть оддали!..

      – Гетьманові ляхи живцем з голови шкуру злупили і натоптали половою, – понурившись, провадив Барило. – Старшині голови поодрубували і виставили на палях у Ніжені, Батурині, Умані та Черкасах. А гетьманової голови опудало у Чигрині стоїть.

      – А Петра ж мого як убито?

      – Правою рукою був у гетьмана, то разом з ним смерть прийняв у Варшаві.

      Отеє сказав Барило та й замовк. Тихо зробилося в світлиці, лише чутно було, як хуртовина стугонить надворі.

      – Що ж, – каже нарешті Чурай, – на те і кров у запорожців, щоб її проливати. Давайте ж пом’янемо козаків, – нехай прийме Господь їхні душі в свої покої, де щурі да пращурі наші вічно бенкетують!

      Як ось і Горпина з дівчатами стіл накрила. Посідали запорожці на лавах та й по першій чарці налляли.

      – Нехай же земля йому буде пухом! – каже Барило. – Добрий козак був, хоч і характерний трохи!

      – А то чом? – питається Чурай. – Наче не водилося характерників у нашому роду!

      Зітхнув братчик і оселедця скуйовдив на голові.

      – Дивні дива кояться на сім світі, батьку! Чи то вже кінець йому приходить, чи просто карає нас Господь за гріхи… Про твого внука річ тепер піде.

      – Як се?

      – Так вийшло, що й під Кумейками, і в Боровиці були ми разом із твоїм Петром. Як почали ляхи торгуватися