Зазвичай Начальник не розмовляв із потенційними клієнтами особисто, але цей прийшов за надійною рекомендацією, тому він зробив виняток.
На морі стояв повний штиль, коли той клієнт прибув на борт яхти «Мендаціум» на приватному гелікоптері. Гість – відома постать у своїй царині – мав сорок шість років, був ідеально вдягнений, надзвичайно високий і мав пронизливі зелені очі.
– Як вам відомо, – почав чоловік, – ваші послуги мені порекомендував наш спільний приятель. – Гість випростав довгі ноги, почуваючись, як удома, у фешенебельному офісі Начальника. – Тому дозвольте сказати, що саме мені потрібно.
– Узагалі-то, цього робити не треба, – перервав його Начальник, демонструючи візитеру, хто тут старший. – Згідно з моїм протоколом, ви не маєте мені нічого казати. Я називаю асортимент послуг, які надаю, а ви вибираєте з них ту, що вас зацікавить.
На обличчі гостя відбилося спантеличення, але він підкорився й уважно вислухав. Наприкінці виявилося, що те, чого хотів цей високий стрункий чоловік, було для Консорціуму стандартною послугою: загалом він бажав можливості на якийсь час стати «невидимим», щоб зайнятися однією справою подалі від завидющих очей.
«Дитяча гра, їй-богу».
Консорціум мав забезпечити цю «невидимість», надавши клієнту фальшиві документи й безпечне місце проживання за межами офіційної системи, де він міг би виконувати свою роботу в умовах абсолютної секретності – якою б та робота не була. Консорціум ніколи не цікавився, із якою метою той чи інший клієнт потребував тої чи іншої послуги, воліючи знати якомога менше про своїх роботодавців.
Цілий рік за грубі гроші Начальник забезпечував криївку тому зеленоокому чоловікові, який спершу здавався ідеальним клієнтом. Начальник із ним не контактував, а всі рахунки оплачувалися вчасно.
А два тижні тому все змінилося.
Несподівано клієнт вийшов на контакт, вимагаючи особистої зустрічі з Начальником. Узявши до уваги чималенькі суми грошей, сплачені клієнтом, Начальник змушений був погодитися.
У скуйовдженому й занедбаному чоловікові, який прибув на яхту, насилу можна було впізнати того статечного чепуруна, із яким Начальник мав справу рік тому. У його колись пронизливих зелених очах блукав якийсь дикий вираз. Клієнт був схожий… на божевільного.
«Що ж із ним сталося? Чим він займався?»
Начальник провів чоловіка, який нервово смикався, до свого офісу.
– Та срібноволоса відьма, – мимрив клієнт, заїкаючись. – Вона з кожним днем добирається до мене все ближче.
Начальник зиркнув на досьє клієнта й зупинився поглядом на фотографії привабливої жінки зі сріблясто-сивим волоссям.
– Так, – сказав він. – Це ваша срібноволоса відьма. Ми добре знаємо ваших ворогів. Та хоч якою б впливовою вона не була, нам вдавалося цілий рік захищати вас від неї, і ми збираємося це робити й надалі.
Зеленоокий знервовано накрутив на пальці пасмо немитого масного волосся.
– Не обманюйтеся