Собор. Олесь Гончар. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Олесь Гончар
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия: Перлини української класики
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 1968
isbn: 978-617-12-5729-0,978-617-12-5397-1
Скачать книгу
Може, в наш час тільки такий і потрібен до всього підхід, грубо утилітарний? – Його сухе, з гострим підборіддям обличчя біліє якось трикутно під начесаним на лоба чубом; цього разу воно серйозне, без усмішки. – Скільки поколінь тут, як осіннє листя, перегнало вітром часу… Були, перейшли. Отак і нас віджене, одвіє у безвість… Були такі, проіснували – і в небуття, безслідно…

      – Ти гадаєш – вони безслідно? – поклав йому руку на плече Баглай. – Гадаєш, що в нас із тобою нічого й не зосталося від них?

      Звернули на Веселу, всілися пофілософствувати на Віруньчиній лавці.

      – Ті, що піднімали дзвони на дзвіниці, оті наші Бетховени степові, вони знали, що робили, – знову почав Орлянченко. – Я вже не кажу про таких, як та Майя Прапірна, що свідомо пішла на смерть… А зараз? – І, здивувавши Баглая, раптом випалив без зв’язку з попереднім, що переходить на інший завод. На той, де в цех заходять у білих халатах, де спецхарчування одержують… Годі, не бажає він більше газами отруюватись на металургійному.

      – На крутий ідеш поворот, – зауважив Микола.

      – Тобі це дивно чути? – нахиливсь до нього Орлянченко. – Ти, певне, сподівавсь і в мені найти іскринку героя? Гай-гай, її нема. Все менше таких, у кому вона є. Риба шукає, де глибше, а наш брат, де ліпше… Я ж із тих, кого тільки пальцем помани куди-небудь у режимний цех на соліднішу зарплату та на спецхарчування…

      – Можна подумати, що ти голодний…

      – Ні, ситий. Але хочу ще ситішим бути… І хіба один я такий? Людина – звучить гордо?11 Це наш чинодер Лобода звучить гордо? Ха-ха! Скажи йому – «Ти звучиш гордо» – він перший розрегочеться, вважатиме, що його розігрують…

      – А от на заводі він, кажуть, добре починав.

      – Отож, починав! Але є така штука – наркотик владолюбства, героїн кар’єризму… Його тільки раз вхопи – і пропав… Жадобою влади – тільки цим його очі й блищать. Рідного батька за кар’єру проміняє, собор отой розвалить, аби тільки на щабель вище піднятись. Ідеали? Чхати йому на твої ідеали! Влади йому, побільше влади! А спитай, для чого? Та щоб іще вище стрибнути! І скільки їх таких… Сьогодні він начальник цеху, завтра директор, а там уже цілиться сісти на главк. Нащо тобі, чоловіче, той главк? Більше клопотів, швидше інфаркт – і вся пісня!.. Але ж як воюють! Отам битви – не на життя, а на смерть. Невидимі, кабінетні, а втім такі, де нікому пощади нема: або ти переможець, або ти розчавлена жертва…

      – Невтішна картина, – усміхнувся Баглай. – Тільки я не так похмуро дивлюся на речі. Є, звичайно, й це. Отрута кар’єризму, самозасліплення, бажання будь-що керувати собі подібними…

      – Наввипередки вгору, як мавпи за кокосовим горіхом…

      – Та не самими ж мавпами населений світ! І хоч який він там є, але згодься: він таки красен, цей світ, і здорово було б у ньому, не старіючи, весен триста провеснувати…

      –Згоден, світ прекрасний. Одначе ким населений? Якось ти казав про союз людей, про спільноту людей. Що треба доброту плекати, а


<p>11</p>

Алюзія на п’єсу М. Горького «На дне» (1902).