До речі, це і є моя робота. Я журналістка фінансового журналу. Мені платять за те, що я пояснюю іншим, як поводитися з грошима.
Звичайно, це не та кар’єра, про яку я завжди мріяла. Ніхто з тих, хто пише про фінанси, не мріяв це робити. Вони можуть казати, що їх «зачепила» тема фінансів. Це все брехня. Насправді їм просто не дісталася робота, на якій можна писати про щось більш захопливе. Вони намагалися влаштуватися в «Таймз» і в «Експрес», у «Мері-Клер» та у «Воґ», у «ДжейК’ю» та в «Лоадед», а у відповідь чули лише «Забирайся звідсіля!»
Тож вони взялися шукати роботу в «Сталеливарських новинах», «Сироробському віснику» чи «Інвестиційному щотижневику». Зрештою їх узяли на наймаруднішу роботу якогось найостаннішого помічника, якому платять копійки – і вони були за це вдячні. І відтоді так і пишуть про сталь, сир чи інвестиції – просто тому що ні в чому більш ні бельмеса не тямлять. Я сама починала у виданні з привабливою назвою «Про особисті інвестиції». Я навчилася передирати матеріали з прес-релізів, кивати на прес-конференціях і вигадувати питання, які звучали так, ніби я тямлю, про що говорю. Через півтора року – хоч у таке й важко повірити – мене переманили у «Вдалі вкладення».
Звичайно, я так нічого й не дізналася про фінанси. Люди на автобусній зупинці кумекають у фінансах краще за мене. Школярство петрає в них іще ліпше. Я тут пропрацювала вже три роки й досі чекаю, що мене хтось таки підловить.
По обіді редактор Філіп гукає мене на ім’я, і я злякано озираюся. – Ребекко? – говорить він. – Є розмова. Філіп киває, щоб я підійшла до його столу. Здається, його голос зненацька притишується, стає майже змовницьким, і він так посміхається мені, ніби збирається повідомити якісь хороші новини.
«Господи», – лунає в моїй голові. Підвищення. Це має бути воно. Він розуміє, як несправедливо те, що я заробляю менше, ніж Клер, і він зараз підвищить мене до її рівня. Або й іще вище. І скаже про це мені на вушко, щоб Клер не було прикро.
Мої губи самі собою розтягуються в широченну посмішку, я встаю і проходжу ті кілька метрів до його столу, намагаючись триматися спокійніше, але вже розмірковуючи, на що я витрачу свою підвищену зарплатню. Звичайно, те крутезне пальто з «Віслз». І щось із тих чорних черевичків на високих підборах із «П’єд-а-Тер». Може, помчу у відпустку. І сплачу за тим довбаним кредитним рахунком раз і назавжди. Я от-от пурхну в повітря, сповнена полегшення. Я знала, що все буде добре…
– Ребекко? – він тицяє мені якусь картку. – Я не потрапляю на цю прес-конференцію, – каже він, – але там, схоже, буде щось цікаве. Ти підеш? Це в «Брендон Коммюнікейшенз».
Я відчуваю, як радість, мов борошно, осипається з мого обличчя. Він мене не підвищить. Мій заробіток не збільшиться. Я почуваюся зрадженою. На біса він так посміхався до мене? Він же мав усвідомлювати, що дарує мені надію. Бездушний покидьок.
– Щось сталося? – запитує Філіп.
– Ні, – кидаю я. Але не можу вичавити із себе посмішку. Моє новеньке пальтечко й мої черевички