що серце й ум в них тонуть, як у морі.
І – що найвище: ми
самих себе відкрили!
Відкрили власну душу,
заглянули в варстат своїх думок,
свого чуття, бажання і змагання.
І там твою пізнали руку, мамо,
твої закони.
В тих снах пустих, в ілюзіях відвічних
побачили таку ж реальну дійсність,
такі ж великі явища, як в зорях,
в Няґари[44] реві, в скелях Гімалаї[45].
І тут, у власному нутрі,
ми віднайшли все те, що, бачилось,
утратили в зовнішньому околі:
гармонію, і вічність, і безмежність,
і всі рожеві блиски ідеалу.
Нехай життя – момент і зложене з моментів,
ми вічність носимо в душі;
нехай життя – борня жорстока, дика, —
а в сфері духа є лиш різнородність!
Різні тони, різні фарби,
різні сили і змагання,
мов тисячострунна арфа,
та всім струнам стрій один.
Кождий тон і кождий відтінь,
то момент один, промінчик,
але в кождому моменті
сяє вічности огонь.
По коверці пурпуровім
із таємних сходу брам
виїжджа на небо сонце,
наче входить цар у храм.
І в моє вікно зирнуло
і сполошило стару,
невідступну, невмолиму
посидільницю журу.
Ся стара, погана відьма
тут сиділа цілу ніч
і зміняла своїм чаром
кожду думку, кожду річ.
Кождий мебель був мій ворог,
кожда книжка – то була
п’явка, що систематично
кров і мозок мій пила.
Кожда добрість – то наївність,
кождий друг – то хижий звір,
кожда думка – то помилка,
кождий спомин – то докір.
А як свідомість болющу
сон, мов свічку, загасив,
чар її і в сонне царство
тіні дійсности вносив.
Все, що я кохав безмежно
і що зрадило мене,
все, що стратив, тут до мене
підняло лице сумне.
Молоді, гарячі сльози
тут, мов рожі, зацвіли
по стежках отих тернистих,
де колись вони плили.
Молода палкая туга,
мов жебрачка в лахманах,
все чогось іще шукала,
топчучи зарослий шлях.
Тілько віра молодая,
мов загашений огень:
купка попелу лишилась,
обгорілий чорний пень.
І нараз пропали чари,
сонце глипнуло в вікно!..
Я прокинувся. Чи справді?
Все те ще не так давно?
Я ще не старий! Ще сила
є в руках і у души!
Ще поборемося, доле!
Ну, попробуй, задуши!
Я ще не старий! Не згинув
ще для мене жизні зміст,
хоч журба, хоч горе тисне —
ні, ще я не песиміст!
У долині село лежить,
понад