– Малий, годі вже тільки листи писати. Так застій крові дістанеш в одному місці. Ми тобі знайдемо гарну дівчину – досвіду наберешся.
– А там, диви, і листи перестанеш писати, – підхоплює Валерій.
– Хтозна, може, і, навпаки, Шекспір у тобі прокинеться. Знатимеш краще, про що писати, – додає Віктор. Вони вправляються в жартах, мов популярні артисти Штепсель і Тарапунька.
Усміхнений Сергій уважно прислухається: може, і йому щось запропонують?.. Та його ще не сприймають як дорослого гравця на полі сексу. Вісімнадцять йому буде лише через кілька місяців. Та й до вечірніх розмов на вічну тему кохання йому нічого додати.
– Спасибі, хлопці, – відмітаю всі спроби підштовхування у світ Камасутри. – Може, воно й добре, та я хочу під час зустрічі дивитися Каті в очі, а не відводити їх убік. У мене це серйозно.
– О-о-о, як я тебе розумію… – замріяно мовить Віктор. – У мене так серйозно щонайменше двічі на тиждень. Вони всі такі… усі такі… – Віктор набирає повні груди повітря й смішно показує жіночі обриси руками. – От узяв би й з’їв… Або гарем собі завів би…
– А коли до одруження дійде, то як буде? – питаю.
– Йой, Андрійку… Так то ще дійти має до тієї справи отут, у голові, розумієш? Гарних багато, але мене жінка зачепити має. А не так, що я поманив пальцем – і вона вже готова до вживання. Легка здобич не трофей. Уже й хотів би, щоб котрась мені відкоша дала. Та не зустрів я ще такої. Самі пишуть, самі йдуть – напрошуються, одне слово. А воно не те зовсім. Що ти на це скажеш, герою-коханцю? – звертається до Валерія.
– Та ти дівчат саксофоном заманюєш, як той щуролов – дудкою. А я не проти, нехай ідуть, – широко всміхається Валерій. – Нав’язливості теж не люблю, але коли можна, то чого ж ні?
– То що, ти готовий їх усіх до себе в ліжко прийняти чи як? – не можу второпати політику Валери.
– Чого всіх? Загнув ти, малий. Мій бос не на всіх реагує. Ляля повинна мати фігурку гарну, попу, груди…
– Бачиш, Валерію, і мій бос тільки на думки про Катю реагує. Я з нею всюди хотів би бути… Вона дуже цікава людина. А в голові твоя дівчина що повинна мати? – вирішую з’ясувати.
– Насамперед із людиною має бути легко. Тільки відчуваєш, що щось не загорілося, не закурилося і якісь неприємні відчуття всередині – не твоя людина, відходь. Ще щоб поговорити було про що, а не просто лялька… З іншого боку, не люблю, як забагато говорять. Гарна людина – та, з якою й помовчати приємно. Та найстрашніше, Андрію, коли тільки починаєш зустрічатися, а вона вже вважає тебе своєю власністю: туди не йди, туди не дивися, того не роби. Ти й ніби все ще лев, але вже в зоопарку. Утікати від такої треба. Ти їй усе життя винен будеш, як селянин – колгоспу.
– …і закінчиш підневільним дідом із казки про золоту рибку, – підхоплює Віктор. – Та ти, малий, і за той досвід думай. У