Стара холера. Володимир Лис

коли кричали «Гірко! Гірко!» і молоді сповняли волю гостей, опускав голову і брався їсти огірки чи холодець – несила було дивитися, як ті двоє солодять весільну їжу та випивку.

      Так починав розмотуватися новий клубок його тихого (тихіського, як і він сам) щастя, яке згодом переросло в невигойний біль.

      «Пробач, Єво, таке було», – думає теперішній Адам.

      Розділ 11

      Ліза купалася у своєму щасті, а воно ставало все зримішим і певнішим. Все усміхненішим, як і належало справжньому щастю. Їй дедалі більше все подобалося в її Степанкові. «Геть усе!» – переконувала себе Ліза. А якщо й не все, то те, що не подобалося, – геть, геть, геть!

      Їй подобалися ті слова, з якими раптом з’являвся в її крамничку. Любив складати нібито віршики з її ім’ям, зі словом «Ліза». Запитував:

      – Чому Ліза велика підлиза? – І тут же: – Наша Ліза зовсім не підлиза. – При цьому додавав із набурмосеним виглядом: – Правда! І не смій заперечувати.

      Ліза й не заперечувала. Їй подобалося, як він балаболив.

      І таки згодилася, щоб він підробляв, аби мати гроші для походеньок в маленький, але дорогий барчик, оформлений у вибагливому модерністському стилі з народними елементами – його визначення, Ліза б до такого не додумалася, навіть слова такі довелося б позичати.

      Ліза визначила для себе: Степашко – так почала його називати, й це здавалося особливо ніжним – у майбутньому переїде в її квартиру й знайде собі роботу в Києві. Досить їздити в те село. Ревниво допитувалася, чи є в тій сільській школі молоді вчительохи.

      – Краще вже вчителиці, – сказав Степан. – Культурніше і ефективніше. А ще продуктивніше. Телиці в майбутньому даватимуть молоко, а льохи вже привели поросят. Тобто ти підозрюєш, що вони…

      Далі був хуліганський і трохи брутальний монолог. З якого Ліза зрозуміла – нікого там у Степанця нема. Але змій ревнощів підгризав її серце.

      Він несподівано зупинився і сказав:

      – Вибач.

      – За що? – Ліза справді була подивована.

      – Вчителиці нещасні люди, особливо філологині. А я познущався над жінками.

      – Але ж ти сам хочеш бути філологом?..

      – Я – інша річ. Я викопний екземпляр, якого, сподіваюся, полюбила… – Тут він затнувся, наче намагався щось пригадати. Сказав: – Ще раз вибач – лізе в голову всіляка банальщина. Типу «найкраща у світі дівчина». Не можу знайти підходящого слова.