Чалмер зайшов у гараж та приніс каністру й ганчірку.
– Дай мені, – він схопив тварину за шкірку та облив бензином. Різкий запах ударив у голову.
– Що ти робиш? – здивувався денні.
Чалмер дістав запальничку, чиркнув біля мокрої шерсті та кинув кролика не землю. Біллі закричав. Кролика охопило полум’я. Він несамовито стрибав навколо, бився об стіни та лишав по собі крихітні острівки вогню.
– Ну що, подобається, га? Подобається, матусин синочку? – волав Чалмер крізь сміх. – Подобається вухате барбекю, га?!
Біллі продовжував кричати. Це він винний. Якби він лишив кроленя в норі, воно б і досі було живе.
Чалмер ударив Біллі в обличчя та продовжував бити, аж поки його крики не вщухли до схлипів.
У кімнаті відпочинку відділення № 22 денні витирав сльози, відсуваючи ногою той журнал якомога далі. Потім обійняв руками коліна й почав роздивлятися людей, що проходили повз. Він думав, чи прийде до нього Мері. Йому подобалася Мері, бо вона була така ж сором’язлива й боязка, як він. І коли йому страшно, вона сідає поруч і бере його за руку. Тут він часто сходив зі сцени, бо томмі теж любив бути з Мері. томмі говорив їй, що хоч вона теж пацієнтка, та все одно розумніша за багатьох людей. І щоб вона приходила частіше.
Але Мері тут немає.
З оглядової кімнати лікаря вийшов пацієнт зі стиснутими в кулаки руками. Він підійшов до денні, з усієї сили вдарив його в обличчя та кинувся бігти геть коридором. денні впав на підлогу. З очей знов полилися сльози.
Чому ніхто його не спинив? Чому ніхто не допоможе йому? Хіба це не дивно, що чоловік виходить із кабінету лікаря та ні за що його б’є? Наглядачі розсміялись, а один з них гукнув: «Перший страйк, містере Мілліган!»
Але цього денні вже не чув. На його місце став девід – він мав прийняти біль, хоча й сам не знав, за що. Потім вийшов джейсон і почав кричати, теж не знаючи чому. Він кричав доти, доки наглядачі не забрали його.
Тільки Учитель, що тихо спостерігав за всім з глибин свідомості, знав усі відповіді. Знав він і те, що перший день у клініці Ліми був лише розминкою.
Розділ 2
«Мері, Мері…»
(1)
Звістка про те, що Біллі з Афін переводять у Ліму, шокувала Мері. Мініатюрна молода жінка з блідим обличчям і коротким каштановим волоссям провела з Біллі багато часу, і її почуття розвинулися від простої цікавості до ніжної турботи.
Про рішення перевести Біллі Мері почула від медсестер та інших пацієнтів. Їй хотілося вийти зі своєї кімнати й піти з ним попрощатися. Вона розривалася між цим бажанням і потягом замкнутись у собі, та зрештою вийшла в загальну кімнату, сіла на диван, охайно поклала руки на коліна та крізь товсте скло окулярів стала стежити за головним входом.
Вона згадувала, як спершу почула голос Біллі, а вже потім побачила його. Це сталося через кілька тижнів після того, як вона приїхала у Афінський центр для лікування депресії. Мері