4. Мисливець, вочевидь, з тих рятівників, які люблять карати переможеного суперника за допомогою маленьких дівчат. Це явно підлітковий сценарій.
5. ЧШ щиро каже вовкові, де він може її зустріти і навіть залізає до нього в ліжко. Вона явно грає у гру «Вкради мене», і ця історія закінчується доволі щасливо.
Правда цієї історії полягає в тому, що кожен з її героїв прагне діяти за будь-яку ціну. Якщо виграш у кінці сприйняти, як є, то виходить, що увесь задум – інтрига, спрямована на те, щоб убити бідолашного вовка, змусивши його думати, що він усіх перехитрив, і ЧШ для цього використовують як приманку. У такому разі мораль історії полягає не в тому, що невинні дівчата мають триматися подалі від лісів, де водяться вовки, а в тому, що вовки повинні перебувати подалі від невинних дівчат і їхніх бабусь; якщо стисло, то вовкам не слід гуляти в лісі самим. Також виникає питання, що робила мати ЧШ, спекавшись доньки на цілісінький день.
Якщо це все здається цинічним або дотепним, розгляньмо поведінку ЧШ у реальному житті. Ключове запитання полягає в тому, якою стала ЧШ, коли виросла, з такою матір’ю і таким досвідом?
У літературі з психоаналізу пильну увагу приділяють символічному значенню каміння, яким напхали живіт вовка. Але для фахівця з транзакційного аналізу важливішими є питання про транзакції між учасниками.
Керрі прийшла на лікування у віці тридцяти років зі скаргами на головний біль, депресію, на те, що вона не знає, чим хоче зайнятися, і не може знайти гарного хлопця. Як і всі Червоні Шапочки, яких бачив у своїй практиці доктор К’ю, вона вдягала червоне пальто. Вона завжди намагалася бути корисною в непрямий спосіб. Одного дня вона зайшла і сказала:
– На вулиці неподалік вашого офіса хворий собака. Ви не хочете викликати ТЗЖТ24?
– А чому ви не викличете ТЗЖТ? – запитав доктор К’ю.
На що вона відповіла:
– Хто, я?
Сама вона ніколи й нікого не рятувала, але завжди знала, де можна знайти рятівників. Це типово для ЧШ. Потім доктор К’ю спитав її, чи працювала вона колись у офісі, де треба виходити по закуски до кави. Виявилося, що так.
– І хто ж ходив по закуски?
– Я, звичайно, – відповіла Керрі.
Сценарна частина її історії постала такою. Коли Керрі було від 6 до 10 років, мати відправляла її до своїх батьків (дідуся й бабусі) з дорученнями і пограти. Часто, коли вона туди навідувалася, бабусі не було і вона грала з дідусем, який здебільшого залазив їй під сукню. Дівчинка ніколи не розповідала про це матері, бо розуміла, що та на неї розсердиться й назве брехухою.
Сьогодні Керрі часто знайомиться з чоловіками та «хлопцями», і багато хто намагався залицятися до неї, але вона завжди рвала