Підземок слухав все уважніше. Він любив усяку музику і, зміркувавши, звідки лунає той голос, встав і пішов просто на нього.
За хвилину вийшов з кущів на лісову галявину, оточену густим бором. Над галявинкою здіймалася тоненька смужка диму з невеликого вогнища, на якому варилось щось у казанку і смачно пахло.
Підземок понюхав і хотів було підійти ближче, бо ж він був надзвичайно ласий до всякої їжі. Коли раптом собака, бігаючи туди й сюди, почав гарчати і погавкувати. На гавкіт відразу підвівся циган, що лежав коло вогнища, грав на дримбі і, тримаючи на плечі прив’язану на ланцюжку мавпочку, вчив її стрибати. Він пильно й уважно огледівся довкола. Однак нічого підозрілого не побачив. Відчуваючи якусь відразу до зустрічі з людьми після вранішньої пригоди з жінкою, Підземок присів за кущем тернини і чекав, що буде далі.
Циган ліг біля вогнища і заново почав урок із мавпочкою. То запищить на дримбі, то ланцюжком смикне, а біднолашна мавпочка скаче то вліво, то вправо, але так незграбно і так важко, що циган раз по раз мусив підганяти її штовханцем. «Бідне звірятко!» – подумав, дивлячись на це, добросердий Підземок і визирнув трохи з-за куща.
Глянув – і раптом став, як укопаний! Адже це Кошалек-Опалек власною персоною скаче під звуки циганської сопілки, а не мавпочка!
Безмірний жаль і подив пройняли серце Підземка. Він підійшов до вогнища і вигукнув:
– Це ти, вчений мужу? Чи, може, мене очі зраджують?
Кошалек-Опалек також упізнав Підземка й гукнув:
– Рятуй, брате Підземку, заради Бога!
Тут вони як кинуться один одному в обійми, як почнуть щиро цілуватися!
Циган роззявив рота, аж дримбу випустив, сам собі не вірячи, протирає очі.
– Що воно за нечиста сила? – думає. – Мавпи чи не мавпи? Тьху, щезни, бідо! Та вони говорять, як люди!
Спочатку його охопив жах, так що він ледве не випустив з рук ланцюжка. Але раптом в голову йому прийшла нова думка. Зірвавши швидко капелюха з голови, накрив їх обох разом і, прив’язавши на ланцюжок ще й Підземка, весело вишкірив зуби.
– Отепер, – каже, – добрий гріш зможу заробити на ярмарку. Та що там гріш! Сріблом, золотом будуть мені платити за таке видовище. Мавпи, що плачуть, говорять і цілуються, як люди! Таке трапляється раз на тисячу років, а то й на більше!
Затим циган, швидко посьорбавши юшки, що варилась у казанку, засипав вогнище попелом і, тримаючи на одному плечі Кошалека-Опалека, а на другому Підземка, вирушив до містечка.
Гірко зажурився Кошалек-Опалек, збагнувши, які поневіряння чекають на нього. Адже він мусить кривлятись на ярмарку, як мавпа…
Але Підземок злегка штовхнув його і шепнув:
– Не журись, учений мужу! Ще не все пропало.
– Ох, брате! – застогнав Кошалек-Опалек. – Що буде з моєю славою? Нема в мене книги!
– А що з нею сталося?!
– Пропала.
– А перо?
– Зламалось!
– А чорнильниця?
– Розбита!
– Гм… –