Обличчя Полліанни раптом осяяла усмішка.
– Справді! – вигукнула вона. – Я маю з цього радіти!
– Гм… Воно й правда, – глянула на неї Ненсі дещо невпевнено.
Моторні руки Ненсі швидко розпакували книжки, латану білизну і кілька вбогих сукенок. Полліанна, вже сяючи усмішкою, пурхала по кімнаті, розвішувала одяг у шафі, складала книжки на столі й ховала білизну по шухлядах.
– Ось так… Тепер буде дуже затишна кімнатка. Що скажеш, Ненсі? – озвалася вона невдовзі.
Ненсі не відповіла, вдаючи, нібито зосереджено шукає щось у саквояжі. Полліанна зупинилася коло безголового трюмо і пильно подивилася на голу стіну над ним.
– І мені варто радіти, що тут немає дзеркала, бо як його тут немає я не бачитиму свого ластовиння.
У Ненсі з вуст злетів якийсь невиразний гук, та коли Полліанна здивовано обернулася до неї, Ненсі так само порпалася у саквояжі. Тоді Полліанна підійшла до вікна і раптом радісно скрикнула і у захваті заплескала у долоні.
– Ой, Ненсі, я тільки зараз побачила, яка тут краса, – видихнула вона. – І дерева, і будиночки, і церква зі шпилем, а річка виблискує наче срібло. Навіщо ж тут іще якісь картини! Я така щаслива, що вона мене оселила у цій кімнаті!
На подив Полліанни, Ненсі вибухнула риданнями. Засмучена, дівчинка кинулася до неї.
– Ненсі, що сталося? Чому ти плачеш? – допитувалася вона перелякано. – Чи це… Може, це була твоя кімната?
– Моя кімната? – аж розлютилася Ненсі, тамуючи сльози. – Якби ти не була таким янголятком небесним, і якби дехто не знав уже, почім тут ківш лиха… Ой лишенько! Вона дзвонить!
Отак, не завершивши свій незрозумілий коментар, Ненсі рвучко підхопилася, вискочила з кімнати і стрімголов побігла сходами униз.
Полишена на самоті, Полліанна повернулася до своєї «картини», як вона подумки охрестила чудовий краєвид за вікном. Тоді обережно торкнула шибку. Задуха робилась нестерпною. На радість дівчинці, шибка ворухнулася під її пальцями. Наступної миті вікно широко відчинилося, і Полліанна вихилилася з нього, жадібно вдихаючи свіже духмяне повітря.
Вона подбігла до іншого вікна. Воно теж легко відчинилося. Величезна муха пролетіла їй просто повз носа і голосно задзижчала по кімнаті. За першою мухою залетіла ще одна, потім – ще, проте Полліанна нітрохи на них не зважала. Вона зробила дивовижне відкриття: просто під вікном росло величезне крислате дерево. Розкинувши гілля, воно ніби вабило Полліанну до себе.
Дівчинка голосно засміялася:
– Стривай! Думаю, я зумію!
За мить вона вже стояла на підвіконні. Звідти легко ступила на найближчу гілку дерева, а тоді, наче та мавпочка, швиденько спустилася по гілках на найнижчу. Зістрибувати на землю Полліанні було трохи лячно, хоч вона не вперше лазила по деревах. Вона затамувала подих, розгойдалася, вчепившись тоненькими, але сильними руками за гілку, і приземлилася навсі чотири у м’яку траву. Тоді підвелася і роззирнулася довкола.
Вона стояла зараз позаду будинку. Перед нею розкинувся