– Нічого я не вважаю, – знизав він плечима. – А припускаю і таку можливість.
– Це було б жахливо. А що ж мені тоді робити?
– Треба вдатися до якихось хитрощів, аби затримати Яцека. Наприклад, зроби так, щоб він не зміг зайти до вагона. Розумієш, мала?
– Але яким чином?
– Яка ти ще недосвідчена! – засміявся дядько. – Це ж зовсім не важко. Вдай, ніби зомліла. Тоді йому доведеться клопотатися коло тебе, і він залишиться. А ми вигадаємо час, аби придумати щось інше. Я в свою чергу спробую розшукати ту жінку. Перегляну листи в кількох великих готелях. Увечері я тобі зателефоную: розкажеш, як буде з Яцеком.
– А яку причину вигадати, щоб поїхати проводжати Яцека? Я ніколи цього не роблю.
– Тобі зовсім ні до чого його проводжати. Приїдеш на вокзал через кілька хвилин після нього й скажеш, що забула дати йому якесь доручення до Парижа.
Додому я повернулася вчасно, навіть раніше за Яцека. Його несесер і валізка були вже спаковані. Коли він прийшов, саме задзвонив телефон. Я зняла трубку й почула незнайомий жіночий голос. Серце мені забилося дужче.
– Пана Реновицького можна?
Сама не знаю чому, але я була певна: то вона. Яцекові телефонує багато людей, та цього разу я б головою заклалася, що то вона. Отож спитала:
– А хто його просить?
І ту ж мить Яцек несподівано, майже грубо вихопив у мене трубку й сказав:
– Дозволь, це мене.
Я вийшла до сусідньої кімнати, одначе залишила двері прочинені й добре чула все, що він казав. Та, на жаль, Яцек був аж надто обережний. Крім «так» і «ні», я не почула ані слова. До того ж і розмова тривала всього хвилину чи дві.
Яцек підійшов до мене із спокійнісіньким виразом обличчя і пояснив:
– То секретарка Лясковського.
Напевне брехав. Та ще й так безсоромно. Я ледь стрималася, щоб не сказати цього йому у вічі. Та, мабуть, Яцек і сам помітив, що не вірю йому. Чи не тому й попрощався так лагідно і сказав, що нудьгуватиме за мною. Скільки ж бо облуди в тих чоловіках!..
Тільки-но машина од’їхала від дому, я хутенько вдягнулась і вибігла до таксі. Не можна було гаяти ні хвилини. Коли таксі зупинилося біля вокзалу, я мало не стрімголов вибігла на перон і, на щастя, встигла здибати Яцека. Він ішов уздовж поїзда за носієм з його валізками. Я пильно придивилася до нього і завважила, як він щоразу розглядається навколо, видимо шукаючи когось очима. Раптом обернувся і помітив мене.
Напевне, я дуже кумедно виглядала і так недоладно пояснювала йому, які саме панчохи мені потрібні, що Яцек дивився на мене з неприхованим зачудуванням. Потім, ніби нічого не сталося, занотував до записника про панчохи й знову озирнувся.
Я не витримала й спитала:
– Ти когось шукаєш?
– Еге ж, – кивнув головою Яцек. – Зі мною їде пан Мельхіор Ванкевич, і я боюся, щоб він не спізнився. У нас спальне купе на двох.
На мій превеликий подив, виявилося, що він сказав правду. Перед самим відходом поїзда справді з’явився пан Мельхіор, трохи захеканий, але, як завжди,