А тут іще отой майор. Який грізний був його погляд, коли він зажадав од мене, щоб я зараз же сповістила його, тільки-но Роберт дасть про себе знати. Як видно, це не іграшки, коли вже ота бідолашна дівчина вкоротила собі віку. Мені весь час увижається її посиніле обличчя.
Що ж робити?…
Вівторок, вечір
Нарешті упав мені з серця цей камінь. Після нього лишилася глибока рана. Бо я ніколи не прощу собі того, що вчинила. Тішить мене лиш те, що частина моєї вини лягає на Ромека Жеранського. Як я могла забути про його існування! Тільки завдяки випадкові доля дозволила мені скористатися з його поради та допомоги.
А власне ж, тільки він найбільше гідний довіри з усіх чоловіків у Варшаві. До того ж я завжди вірила в його здоровий глузд та розум. Не кажу про те, що Ромек радніше застрелився б, аніж заподіяв мені хоч найменшу кривду. Його вірність зворушує мене. Він і досі не оженився, хоч минуло вже три роки, відколи я стала Яцековою дружиною. За ці три роки я бачила його заледве двічі, та й то здалеку. Він зовсім полишив те товариство, де міг би зустрічати Яцека.
Зрештою, я цьому й не дивуюся. Яцек без будь-якого лихого заміру викликав його тоді на дуель і поранив у руку. На той час жоден з них ще не дістав мого слова, і обидва мали однакове право добиватися моєї взаємності. Розійшлися вони непримиренні. Двоє найближчих друзів стали найзапеклішими ворогами.
Сам Бог послав його мені тепер. Я саме виходила після примірки, коли здибала його. Аж мало не скрикнула з радості. Він злегка побліднув (як це гарно з його боку!), та, оскільки ми зіткнулися віч-на-віч, йому не випадало відбутися самим поклоном. Зрештою, я вже простягла йому руку.
Я сказала йому, що він змужнів і погарнішав з вигляду. Так воно, зрештою, й було. Раніше він мав трохи завузькі плечі, був надто худий, і в його поведінці вчувалась якась наївність. Тепер він швидко опанував себе і одразу погодився мене провести.
Отож я сказала йому, що коло мене упадав один добродій, котрого тепер викрито як шпигуна. Оскільки його бачили в моєму товаристві, то військові власті гадають, що хоч він і втік із Варшави, але спробує зв’язатися зі мною. Мене зобов’язано, щоб я негайно дала їм знати, якщо таке станеться. Потім я докладно переказала Ромекові зміст Робертового листа і запитала, як мені діяти.
Уважно вислухавши мене, Ромек сказав:
– Як ти можеш хоч мить вагатися! Коли б ти навіть і хотіла виконати прохання того шпигуна, то не змогла б цього зробити, а сама вскочила б у неабияку халепу.
– Чому?
– Та це ж дуже просто. Після його втечі напевне поставлено когось, хто стежить за його сейфом у банку. Вони були б надто наївні, якби цього не зробили. І кожен, хто спробує відімкнути сейф, буде тут-таки заарештований.
Я здригнулася.
– Який жах!
– Ще б пак. Тим більше, що тебе б визнали, і то цілком слушно, за спільницю