Те мале мавпеня було таке самовпевнене, що усміхалося навіть до мене, як видно, вважаючи мене за безпечну. Пан Тоннор, здавалося, не звертав на неї жодної уваги і провадив далі вже французькою мовою:
– Дуже вам рекомендую оцей напій. Це справжній старий коньяк, який тепер важко знайти не тільки у Варшаві, а й у самому Парижі. Та повернімося до листів вашої приятельки. Тут сталася непередбачена річ. Справа в тому, що вона сама сьогодні вранці зволила мене навідати і зажадала, щоб я віддав їй ті листи. Ви не можете собі уявити, з якою прикрістю я виконав її волю. Звісно, не через листи, – значливо додав він.
Те, що він сказав, так збентежило мене, що я навіть не помітила, коли вийшла та розбещена покоївка. Насилу опанувавши себе, я сказала:
– Ах, он як! Дуже вас перепрошую. Я нічого про це не знала. Зрештою, Гальшка не мала часу мене попередити, бо я сьогодні зовсім не була вдома.
– Гальшка влаштувала мені жахливу сцену. Оскільки я маю лагідну вдачу і боюся сцен, то я зі страху мало не вискочив з вікна. І уявіть собі, ця сцена була через вас.
– Як це через мене?!
– Атож. Довелося мені вислухати чимало гірких докорів з приводу моєї неделікатності. Бо саме так визначила Гальшка мою готовність повернути її листи в чужі руки.
Я мимоволі зашарілася.
– Нічого не розумію. Я ладна вам заприсягтися, що Гальшка сама мене просила, аби я взяла у вас ті листи.
Він невимушено засміявся.
– Авжеж, я вірю вам, чарівна пані Ганко.
– Звідки ви знаєте моє ім’я? – спитала я.
– Його назвала в запалі ваша приятелька. Але ви не турбуйтеся, вона нічого більше не казала.
– Ви можете дати слово?
– Хоч і десять.
– Хотіла б вам вірити… – зітхнула я. – Адже ви розумієте, як мені прикро. Я запропонувала Гальшці свою допомогу, коли це було їй потрібно. А тепер бачу, що ви кохаєте одне одного і що моє втручання у ваші справи було цілком зайве.
Він підвівся і з вельми поважним виразом на обличчі взяв мене за руку.
– Повірте мені, що цей випадок був чи не найщасливіший у моєму житті. І коли я почуваю до Гальшки не кохання, бо його ніколи не було, а тільки симпатію, то лиш через те, що вона мимоволі дала мені змогу познайомитися з вами. – Він дивився мені просто у вічі і провадив далі: – Я нічого про вас не знаю. Не знаю, чи схочете ви підтримувати наше знайомство. Не знаю, чи не подивитесь ви на мене з посміхом після цієї трагікомічної історії. Не знаю, чи побачу я вас ще коли. Та хоч би від цієї хвилі