А було це так.
Одного разу у неділю батько з матір’ю зібралися на ярмарок у сусіднє село. Нільс не міг дочекатися, доки вони підуть.
«Йшли б швидше! – думав Нільс, зиркаючи на батьківську рушницю, що висіла на стіні. – Хлопці луснуть від заздрощів, як побачать мене з рушницею».
Та батько ніби прочитав його думки.
– Гляди ж, з дому ані на крок! – сказав він. – Відкривай підручника й набирайся розуму. Чуєш?
– Чую, – відповів Нільс, а про себе подумав: «Як би не так, стану я гаяти недільний день на уроки».
– Вчися, синку, вчися, – сказала мати.
Вона навіть сама дістала з полиці підручник, поклала на стіл і підсунула крісло.
А батько відрахував десять сторінок і суворо наказав:
– Щоб до нашого повернення все назубок знав. Сам перевірю.
Нарешті батьки пішли.
«Добре їм, он як весело крокують! – важко зітхнув Нільс. – А я наче в мишоловку втрапив з цими уроками!».
Та що вдієш! Нільс знав, що з батьком жарти недоречні. Він знову зітхнув і всівся за стіл. Щоправда, дивився не так в книжку, як у вікно. Адже це – набагато цікавіше заняття!
За календарем був ще березень, але тут, на півдні Швеції, весна вже встигла здолати зиму. В рівчаках весело струменіла вода. На деревах набубнявіли бруньки. Буковий ліс випростав свої гілки, закляклі в зимові холоди, і тепер тягнувся вгору, ніби хотів сягнути блакитного весняного неба.
А під самісіньким вікном поважно розгулювали кури, стрибали й чубилися горобці, в каламутних калюжах плескалися гуси. Навіть корови, замкнені в хліві, відчули весну й мукали на всі голоси, ніби просили: «Ви – ипусти нас, ви-ипусти нас!»
Нільсу теж хотілося і співати, і кричати, і чалапати по калюжах, і битися з сусідськими хлопчаками. Він, похнюпившись, відвернувся від вікна і втупився в книгу. Та прочитав він не багато. Букви почали чомусь стрибати перед очима, рядки то зливалися, то розбігалися… Нільс і сам не помітив, як задрімав.
Хтозна, може, Нільс так і проспав би увесь день, якби його не розбудив якийсь шурхіт.
Нільс підняв голову й насторожився.
У дзеркалі, що висіло над столом, відображалася вся кімната. Нікого, окрім Нільса, в кімнаті немає… Все наче на своєму місці, все гаразд…
Аж раптом Нільс ледь не скрикнув. Хтось відкрив кришку скрині!
У скрині мати зберігала всі свої коштовні речі. Там лежало вбрання, котре вона носила ще замолоду, – широчезні спідниці з домотканого селянського сукна, розшиті кольоровим бісером ліфи, білосніжні накрохмалені очіпки, срібні пряжки та ланцюжки.
Мати нікому не дозволяла відкривати без неї скриню, а Нільса й близько до неї не підпускала. А про те, що вона могла піти з дому, не замкнувши скрині, годі й говорити! Такого ніколи не бувало. Та й сьогодні – Нільс чудово це пам’ятав – мати двічі верталася з порога, щоб посмикати замок, – чи ж добре замкнувся?
Хто ж відімкнув скриню?
Може, поки Нільс спав, в будинок заліз злодій і тепер ховається десь тут, за дверима чи за шафою?
Нільс