Мобі Дік, або Білий Кит. Герман Мелвілл

можливостей. Він одразу ж вирішив, що поїде на острів разом зі мною, найметься на той самий корабель, буде зі мною в одній вахті, на одному вельботі, за одним столом – одне слово, поділить зі мною всі знегоди та радості, щоб ми могли, міцно взявшись за руки, сповна скуштувати всього, що пошле нам доля і в Старому, і в Новому Світі. Я радо пристав на таку пропозицію, бо, окрім тої приязні, яку я тепер відчував до нього, мене підтримувала ще й думка, що Квіквег – досвідчений гарпунер і тому буде цінним товаришем у плаванні для такого новачка, як я, геть не знайомого з таємницями китобійного ремесла, хоч і знайомого з морем, наскільки це є можливим для моряка з торгового флоту.

      Завершивши свою розповідь і востаннє затягнувшись, Квіквег обійняв мене і притулив лоб до мого лоба; після цього ми задмухнули свічку і за мить уже спали, розкинувшись по різні боки ліжка.

      Розділ 13. Тачка

      Зранку наступного дня, в понеділок, продавши одному перукареві сушену голову як болванку для перук, я оплатив свій рахунок і рахунок свого друга – проте скористався для цього грошима друга. Наш глумливий хазяїн, а разом з ним і всі мешканці відверто глузували з тої раптової дружби, що виникла між мною і Квіквегом; адже всі вигадки і побрехеньки Пітера Коффіна свого часу неабияк налякали мене і налаштували проти цього чоловіка, із яким я тепер заприязнився.

      Ми позичили в когось тачку і, навантаживши на неї своє манаття, а саме – мою пошарпану валізу, парусиновий мішок і складане ліжко Квіквега, вирушили до причалу, звідки відпливав «Моховик» – невеликий нентакетський пакетбот. Ми простували вулицями, а перехожі здивовано витріщалися на нас, і не так на Квіквега – бо до канібалів у цьому місті вже призвичаїлись, – як на нас обох, дивуючись нашій близькості. Але ми не звертали на це уваги, ми крокували вперед, по черзі штовхали тачку і час від часу спинялися, щоб Квіквег міг поправити чохол на лезах свого гарпуна. Я спитав, нащо він на суші обтяжує себе такою незручною ношею – хіба ж на будь-якому китобійному судні немає своїх гарпунів? Він відповів, що я, звісно, маю рацію, але він дуже цінує свій гарпун, бо лезо в нього із гартованої криці, випробуване в багатьох смертних сутичках і знайоме з китовим серцем. Іншими словами, Квіквег, мов ті женці й косарі, що виходять на сільську луку, озброївшись власним знаряддям, хоч вони й не зобов’язані їх приносити, із якихось власних міркувань полюбляв власний гарпун.

      Відібравши в мене руків’я тачки, він розповів мені кумедну історію про те, як побачив тачку вперше. Це сталося в Сег-Харборі. Господарі корабля дали йому тачку, щоб він відвіз на ній до матроського пансіону свою важку скриню. Щоб не показати, наче він нічого не тямить у цій справі – а він і справді гадки не мав, як поводитися з таким знаряддям, – Квіквег звалив на тачку свою скриню, міцно її прив’язав, а потім завдав усю цю споруду собі на плечі і так рушив по пристані.

      – Ну, Квіквегу, – сказав я, – такі прості речі треба знати! З тебе ж, певно, люди сміялися?

      Тоді