– Дочку свою за сина Давидовича віддаєте? – перепитав.
В Івашка невдоволено поморщилось чоло, Каліграф знітився і чемно вклонився Орисі:
– Щасти тобі, дівчино…
Вона промовчала, тільки перевела холодний погляд на нього, і згадався Осташкові скоморох Арсен і його слова: «А ми де пиво п’ємо…»
«Невістка Давидовича. Аякже… Вона дочка боярина. А ти, Арсене, і далі питимеш у багачів пиво, не знаючи того, що воно відібране від тебе і подане тобі як милостиня. Ти і в Давидовича питимеш, коли покличе, і не пектиме тобі ялмужна, хоч, може, десь і сплесне на твоїх гуслях плач. Плач дитини, яка не знає, що її болить. Болить-бо тільки усвідомлений біль. І будеш дивитися на цю Орисю чи на іншу – не гідний її любові скоморох, який грає на бенкетах у вельмож. А бачив же я, бачив шпільманів14 з псалтеріонами в руках, які йшли попереду Жижки на Кутну гору, де було розгромлено військо Сиґізмунда! Де наш Жижка?»
Осташко позирав на боярина: чорні вуса і борода окреслили міцні м’ясисті губи, з-під кущистих брів дивилися у простір темні очі – видно, дочка у мами голубизну взяла, – про щось думав Івашко: упертість і сила зібралися у погляді й на стужавілому обличчі. І згадався Осташкові Свидриґайло, якого бачив учора, – була подібність в обличчях цих двох мужів. Свидриґайло – наш Жижка? О, ні… Він – ображений Яґайлом і Вітовтом литовський князь. Тому лютий. Болить йому булава, до якої ще не дотягнувся, а не українна Русь. Де той, який сперся б на лють Свидриґайла, але усвідомився русинським болем? Може, ти, Івашку Рогатинський? Але ж ти родичаєшся і береш собі в перші дорадники Давидовича – здиру, який неправими судами нагарбав маєтків по всій Червоній Русі.
– Про що думаєте, боярине?– спитав Осташко.
– Рать буде, – відказав тихо староста. – Буде остання рать.
– Ви ж до весілля готуєтеся, пане Івашку, а не до раті.
– В’їдливий ти, Каліграфе. А мені потрібна підтримка Давидовича. Ти цього не розумієш…
– А люд піде за нього воювати?
– Люд, люд… Отара йде за вожаком… А ти, ти що робитимеш, коли почнеться? Писатимеш і далі свій літопис?
– Писатиму.
– Навіщо? Кому який хосен з того писання?
Осташко довго мовчав, а потім заговорив:
– Ішов убогий пілігрим на прощу крізь гірські нетрі, посковзнувся і впав у яскиню, звідки виходу не було. Наступила зима, замерзали на льоту птахи, мороз добирався до серця пілігрима, холодний сон склеплював його повіки. І тоді, коли вже й рушитись не міг, він побачив соболя, який проскочив неподалік нього у вузьку ущелину і зник. «Є вихід! – вигукнув пілігрим. – За три кроки від мене!» І замерз на лютому морозі, і слова його замерзли теж. Надійшов тою дорогою другий пілігрим, і настигла його така сама доля. Близилось до весни, та не було жодної надії вийти звідси. Зм’як сніг, пожуркотіли струмки, і розмерзлися слова загиблого. Почув їх другий пілігрим, знайшов за три