– Невидаль яка! Гусе-е-льники…
Замкові козачки, одвірні, служки, кухарі, забувши, по що їх послали підстолії та підчаші, протискались крізь натовп луцьких міщан, котрі виходили на майдан у ярмаркові дні не так задля торгів, а щоб прочути новини, які інколи просочувалися крізь мури замку; шляхтичі й бояри стримано споглядали видовище збоку; найближче стояли цікаві до всього волинські кметі й каланники в смушевих шапках і широкополих кожухах.
Від річкового причалу, де розмістилися торгові комори й купецькі гости1, наближався строкатий гурт чоловіків у червоних, синіх та зелених свитах, з дудами, бубнами, лірами, гуслями.
Скоморохи зупинилися перед юрбою, що вигнулась півколом на майдані. Наперед вийшов довговусий молодий гусляр і, кланяючись у пояс, пробіг очима по обличчях, оцінюючи перш за все маєтність публіки, а ще й вроду жінок та дівчат, що хорошіли перед ним у напруженому чеканні втіхи.
Енергійним рухом перекинув гуслі з-під пахви на живіт, поправив ремінь на шиї і, подаючи знак своїй братії, вдарив пальцями по струнах:
Гопки, гопки витинають,
Кроком, кроком присідають,
А Миколка плеще в руки,
Та підскакує до любки,
Боже їх спаси-и-и! —
заспівав гусляр дрібушечки для привітання, а скомороший хлопчик-танцюрист загамселив тріпачка по осклизлому від льоду бруку.
– Ой потішники ви мої! – сплеснула від захоплення у долоні дівчина в білому кожушку й гарячій шальоновій хустині.
Чорновусий гусляр обпік дівчину карим поглядом, мов смолою, підморгнув хвацько; дівчина зарум’янилася, метнулася, щоб стати за чиюсь спину, та натовп, мов стіна, стужавів позаду – сховатись було нікуди. Гусляр вигукнув:
– Гей, та не втікай, голубонько, постій, крале чорноброва, покажи своє личко, най ся подивлю, чи то калиною, чи карміном, а чи морозом щоки й губки рум’янила. Милі братове, упадем – не пропадем, шпільнемо нині не за дукат угорський, не за гривну краківську, не за квартник львівський та й не за простибі, а за небесні очі й малиновий усміх цієї пишної чічки!
Дівчина підвела голову, грайливою усмішкою зігнала ніяковість з обличчя й мовила задьористо:
– Та й баламут же! Ну то грайте, заплачó!
Дружно вдарили дударі, гупнув бубніст квачем по лункій шкурі, і разом притихли; біля гусляра став лірник, покрутив корбою, і полилася завоїста, гейби весільна, аж терпка мелодія, пересипана, немов морозне повітря блискітками інею, вкрадливим бренчанням гусельних струн:
А в тій світлиці стоїть Орися,
Убиралася й наряжалася.
До церкви пішла, як зоря зійшла,
У церков зайшла і засіяла.
Там пани стояли та й ся питали:
Чи ти царівна, чи королівна?
Дівчина слухала, не зводячи погляду з гусляра: він співав, легко водячи пальцями по струнах, плавно торкаючись їх, і дивно перемінювався в її очах з веселуна й балагурника в зацного лицаря. Пісня змовкла, і дівчина сказала тихо:
– А я ж таки Орися…
– Ясочко ти моя! – знову став гусляр жартуном. – Чи ти Орися, чи ти Марися, а ми ще тебе й налякаємо, тільки мамі не жалійся!
З гурту скоморохів вийшов, перевалюючись з боку на бік, – де він тільки був захований – рудий ведмідь, тягнучи за собою ланцюг. Він підвівся на задні лапи, висолопивши червоного язика.
Вискнули жінки, крик переполоху покрився реготом, ведмідь повернув голову до проводиря-циганчука.
– Не балушись на мене, – мовив циган до звіра, – а поклонися чесному панству й похвались, яким розумом Господь тебе нагородив і якої науки в паламаря навчився. Ну, Гаврилку клишоногий, покажи, як дівоньки чепуряться.
Ведмідь кумедно вклонився, простяг убік лапу, ніби тримав у ній люстерко, а другою повів понад очима і по морді.
Сміх покотився над майданом, а клишоногий Гаврилко, виконуючи волю господаря, уже танцював, перекривляв суддю, який сидів за суддівським столом, лицаря, що йде із списом у бій: вставляв палицю під пахву і поривався з нею до натовпу; пив пиво з кухля, наслідував попа, що йде із заутрені, потім пішов у обхід, простягаючи циганову шапку, в яку посипались півгроші, квартники, динари.
– За яку провину даєш серебро дияволу в жертву, велику згубу душі своїй творячи, а сатані радість? – звідкись узявся монах-домініканець у червоному капелюсі й довгій білій рясі. Він помахував у бік скоморохів посохом: – Fistula dulce canit2, коли во славу Божу, – мішав домініканець, мов горох з капустою, слов’янщину з латинню. – Гудця і свірця обминай з боязнію, бо то є поганське, а не християнське. Це ж помислив сатана, як відвернути паству від костелу, – бісів зібрав, у людей їх поперемінював, і йдуть вони у зборі великому, і всі б’ють у бубни coram publico!3 Податтю їх, податтю, многократною!
– Піп