– Це війна.
Він нервово полапав себе долонями по грудях, ніби перевіряв, чи має при собі документи. Мирон скинув бровами і застиг із здивованим виразом обличчя. Зігнута у лікті ліва рука Страуса затремтіла, долоня стиснулася в кулак: перед очима постала його домашня бібліотечна кімната у рудому полум’ї від вибуху снаряда, він глянув у вікно, за котрим потривожена ревом літаків природа заспокоїлася і знову стала доброю і тихою, мовив:
– Не може цього бути…
– Чому – не може? – — озвався по хвилі Мирон. – Усе на світі можливе… – Звістка про війну ніби збудила його зі сплячки, і він фривольно промугикав стару австріяцьку пісеньку: – «Бо війна війною, в ній є божа сила, як не заб’є тебе гостра куля…»
– Не треба жартувати, Мироне, – проказав Роман.
Страус не повертав од вікна голови: «Як це так: знову прогрес, який мав би виявити світові нову несподівану красу, приносить смерть, знищення?.. Невже це закономірність? Динаміт винайшли для вивільнення енергії, щоб полегшити працю людських рук, а застосували передусім для вбивства. Людина віками мріяла піднятися в повітря, а коли зробила це – не забарилася скинути на землю бомбу. Автоматику поспішили використати для створення кулемета… То хай припиниться прогрес техніки і живе тільки поезія й мистецтво, які у своїй естетичній суті не міняються, завжди людяні – яких би форм не набирали. Я – ретроград? То чому, скажіть, чому найґеніальніші й найсміливіші винаходи перш за все перехоплюються людофобами? Щоб випробувати добро і зло, закладені в людині? І лише подолавши зло, обернути винахід їй на користь? Але ж відкриття народжуватимуться без перерви, то що – завжди вони мають пройти випробування у війнах, і війнам насправді, як за календарем, кінця не буде?..»
А за ворітьми на стежці стояв білий Василько, він дивився в бік буковинської далини, над якою тільки що пролетіли літаки, його зачарувала сила металічного гулу; його очима зорило у даль нове покоління, яке з цікавістю сприйматиме нововведення прогресу, братиме від нього користь, віритиме в нього і керуватиме ним, тому не може цього бути, не сміє чорний хрест, що тільки-но проповз по церковній бані, знести з лиця землі цю русяву голівку, на якій пустотливий вітерець забавляється повісмяним волоссям.
І Страус повторив, повертаючись від вікна:
– Не може цього бути!
Друзі мовчки стояли серед кімнати: Страус з притиснутим до підборіддя кулаком, заглиблений у себе Роман і не потривожений Мирон. Хтось із них мусив сказати останнє слово, яке підтвердить страшну істину або ж заперечить її, та ніхто не зважувався його вимовити, щоб не обдурити себе надією або не втратити її назавше.
Те слово пролунало збоку. До кімнати увійшла Василина, вона вела за руку Василька, була задихана й зіпріла, кептар розстебнутий, шальонова хустка сповзла на потилицю, та на лиці малювався не переляк,