Ґолем. Ґустав Майрінк

зривається, немов з прив’язі дикий кінь. «Рі-ті-тіт! Рі-ті-тіт!» …і заглушує, змиває гортанний крик, який виривається з горлянки глухонімого Яромира, коли він побачив Розіну.

      Ми вже збираємося йти.

      Цвак кличе кельнерку.

      Загальний гамір притлумлює його слова.

      Ротмістр тримає за руку напівголу Розіну, поволі кружляє з нею в танці.

      Юрма шанобливо розступається.

      Потім з лав долинає шепіт: «Лойзичек, Лойзичек!» Гості видовжують шиї. До пари, яка танцює, приєднується інша, ще дивніша. Жіночої зовнішності юнак у рожевому трико, з довгим білявим волоссям до пліч, з нафарбованими устами й нарум’яненими, як у повії, щоками, кокетливо пускаючи очима бісики, пригортається до грудей князя Атенштедта.

      Солодкавим вальсом пучнявіє арфа.

      Нездоланна відраза до життя стискає мені горло.

      Мій перестрашений погляд шукає дверей: там, відвернувшись від зали, стоїть комісар і про щось жваво шепочеться з жандармом, той саме запихає до кишені якусь річ. Судячи з брязкання, певно кайданки.

      Обидва не спускають з ока рябого Лойзу; якоїсь миті той, здавалось, хотів заховатися, але потім, заціпенівши, з побілілим і спотвореним від жаху обличчям, стоїть мов укопаний.

      Одна картина зринає у моїй пам’яті і миттю згасає, картина, яку я бачив годину тому: Прокоп нахиляється, прислухаючись, над решіткою стічної канави, а звідти долинає пронизливий передсмертний крик.

      Я хочу крикнути й не можу. Холодні пальці вдираються мені до рота, пригинають донизу язика, притискають його до передніх зубів, немов кляпом затикають мені горлянку, і я не можу здобутися на слово.

      Я не бачу пальців, знаю, що вони невидимі, та все ж відчуваю їх фізично.

      У своїй свідомості я добре знаю: пальці належать примарній руці, яка в моїй комірчині на Півнячій вулиці передала мені книжку Іббур.

      – Води! Води! – гукає біля мене Цвак.

      Друзі підтримують мою голову й освітлюють свічкою зіниці.

      – Віднести його додому, викликати лікаря… архіваріус Гіллель знається на таких речах… до нього… – радяться вони стиха.

      Потім я непорушно, мов труп, лежу на ношах, а Прокоп з Фрізландером виносять мене.