Ще й нині не тямлю, що сталося тоді зі мною. Бо ж, на Бога, людина не годна день у день, постійно сподіватися зустрічі з Ґолемом!
Ще до того як уздріти його, щось у мені – Богом присягаюся! – пронизливо скрикнуло: Ґолем! Тієї ж миті хтось вигулькнув з темряви підворітні й промайнув повз мене. А вже за секунду звідки й взялася навала юрби з блідими збудженими обличчями й засипала мене запитаннями, чи не бачив я його.
Відповідаючи, я відчував, як мій язик ледве повертається, насилу виборсується із заціпеніння, хоча ще мить тому нічого подібного не було.
Я був вражений, що можу рухатися, я усвідомлював, що мене – хай на частку секунди, один удар серця – скувало, немов паралічем.
Про це я часто й подовгу розмірковував і гадаю, найближче підійду до істини, якщо скажу: раз за життя кожного покоління єврейським кварталом зі швидкістю блискавки прокочується психічна епідемія, уражає душі живих з якоюсь прихованою від нас метою, створюючи міраж, примару дивної істоти, яка жила тут сотні років тому і тепер спрагло прагне нового фізичного втілення.
Можливо, вона й тепер серед нас, можливо, нікуди й не зникала, просто ми не помічаємо її. Бо ж не чуємо ми, як бринить камертон, доки він не торкнеться дерева й не змусить його бриніти теж.
Можливо, це щось таке, як мистецький витвір душі, без участі свідомості, витвір, схожий на кристал, який, за одвічними законами, формується з аморфної маси.
Хтозна…
Так задушливими днями наелектризована до краю атмосфера породжує нарешті блискавку. То, може, й постійне нагромадження одних і тих самих думок, які отруюють повітря ґетто, теж призводить до несподіваного викиду енергії – душевного вибуху, який вириває нашу сонну свідомість з дрімоти й виносить на білий світ, щоб – як природа створює блискавку – створити примару, котра обличчям, ходою, поведінкою, в усьому і в кожному уособлюватиме символ масової душі – якщо тільки вміти правильно витлумачити таємну мову форм?
Як у природі деякі явища попереджують про удар блискавки, так і тут певні моторошні знамення провіщають грізне вторгнення фантома в реальний світ. Відлущений тиньк старої стіни набуває подоби людини; у морозяних квітах на шибці вікна промальовуються риси застиглого обличчя. Пісок з даху сиплеться якось не так і пробуджує у недовірливого спостерігача підозру, що прихованою рукою водить невидимий розум, скидає пісок униз і потай бавиться, намагаючись відтворити в ньому якісь дивовижні образи. Спочиваєш, скажімо, оком на візерунку однотонного мережива чи розглядаєш брижі шкіри, а сам не годен опиратися невеселій людській здатності вбачати в усьому знаменні, сповнені прихованого сенсу форми, які розростаються у наших снах до неймовірних розмірів. І всі марні спроби зібрати думки докупи, прогризти мури буденності червоною ниттю пронизує болісне усвідомлення, що наше єство зумисне й супроти нашої волі висмоктується, лише задля того,