Тим часом наш кеб пробирався нескінченними убогими вуличками та похмурими провулками. Раптом наш кебмен зупинився в найбільш похмурому й гнітючому з них.
– Ось вам і Одлі-корт, – сказав він, вказуючи на вузьку щілину в ряді тьмяних цегляних будинків. – Коли повернетесь, я чекатиму тут.
Одлі-корт був не особливо привабливим місцем. Тісний прохід привів нас у чотирикутний, вимощений плиткою двір, оточений брудними халупами. Ми проштовхалися крізь натовп замурзаних дітлахів і, пірнаючи під мотузки з вилинялою білизною, дісталися до номера 46. Двері оздоблювала маленька мідна дощечка, на якій було викарбуване ім’я Ренс. Нам сказали, що констебль ще не прокинувся, і запропонували зачекати в крихітній вітальні.
Незабаром з’явився й сам господар. Він, мабуть, був дуже невдоволений, що ми потривожили його сон.
– Я вже дав свідчення у відділку, – пробурчав він.
Голмс вийняв із кишені півсоверена та задумливо повертів його в пальцях.
– Нам було б набагато приємніше послухати вас особисто, – пояснив він.
– Що ж, я не проти розповісти все, що знаю, – відповів констебль, не зводячи очей з золотої монети.
– Просто розкажіть нам усе, як воно сталося.
Ренс сів на диван, набитий кінським волоссям, і стурбовано насупив брови, ніби намагаючись відновити в пам’яті кожну дрібницю.
– Почну з самого початку, – сказав він. – Я чергував уночі, з десятої до шостої ранку. Близько одинадцятої в «Білому олені» трохи побилися, але загалом у моєму районі було тихо. О першій годині ночі почався дощ, я зустрівся з Гаррі Мерчером – тим, хто чергує в дільниці Голланд-Ґрув. Ми постояли на розі Генрієтт-стрит, погомоніли про те, про се, а потім, о годині, мабуть, другій або трохи пізніше, я вирішив пройтися Брикстон-роуд, перевірити, чи все гаразд. Болото там було непрохідне, і я нікого не побачив, хіба що один-два кеби проїхали. Іду собі й міркую, між нами кажучи, що добре було б зараз хильнути скляночку гаряченького джину, аж раптом у вікні того самого будинку блиснуло світло. Ну, я ж знаю, що два будинки на Лористон-Ґарденсі – порожні, а все тому, що господар не бажає чистити каналізаційні труби, хоча, між іншим, останній мешканець помер там від черевного тифу… Так от, як тільки я побачив у вікні світло, то навіть сторопів і, звісно, запідозрив щось недобре. Коли ж підійшов до дверей…
– Ви зупинилися, потім пішли назад до хвіртки, – перебив його мій приятель. – Чому ви повернулися?
Ренс аж підстрибнув на місці та здивовано вилупився на Голмса.
– Це правда, сер! – сказав він. – Хоча звідки ви знаєте, лише Бог відає! Розумієте, коли я підійшов до дверей, навколо було так порожньо й тихо, що я вирішив: краще візьму когось