Так само важко й так само безрезультатно, як і пан Рендзян, ламав собі голову і старий Кемлич, прагнучи знайти відповідь на запитання: кому ж пан Кміциц служить? «До короля їде, і конфедератів б’є, котрі саме за короля стоять. Що ж таке? І шведам не довіряє, бо криється. Що ж із нами буде?»
Так і не спромігшись дійти якогось висновку, звернувся зі злістю до синів:
– Шельми! Без благословення здохнете! А ви не могли хоча б тих побитих обмацати?
– Ми боялися! – відповіли Кoсмa та Дам’ян.
Тільки Сорока був задоволений і весело слідував за своїм полковником. «Вже нас прокляття минуло, – думав він, – якщо ми тих побили. Цікаво, кого тепер будемо бити?»
Але було йому все одно, як і те, куди їхати.
До пана Анджея ніхто не смів приступити, ні спитати його про щось, бо молодий полковник їхав чорний, як ніч. І терзався страшно, що цих людей мусив побити, поряд котрих радий би в лаві якнайшвидше стояти. Але якби навіть здався і дозволив відвести себе до пана Володийовськогo, що б подумав пан Міхал, якби дізнався, що спіймали його переодягненого, котрий пробирався до шведів і з охоронними грамотами до шведських комендантів.
«Старі гріхи мене наздоганяють і переслідують, – казав сам собі пан Кміциц. – Утечу подалі, а Ти, Господи, мене провадь».
І став молитися палко та проганяти сумління, яке повторювало йому: «Знову трупи за тобою, і не шведські».
«Боже, будь милостивий до мене грішного! – благав пан Кміциц. – Я їду до пана мого, там моя служба розпочнеться».
Розділ V
Пан Рендзян не мав наміру залишатися на ніч у «Поклику», бо з Вонсоші до Щучинa було вже недалеко. Він прагнув одного – лише дати перепочинок коням, особливо тим, що навантажені підводи тягнули. Коли ж пан Кміциц дозволив йому їхати далі, не гаяв пан Рендзян надаремно часу і годиною пізніше вже в’їжджав у Щучин, і доповівши про себе варті, розмістився на ринку, бо будинки були жовнірами зайняті, але й там не всі змогли поміститися. Щучин вважався містом, але не був ним насправді, бо не мав ще ні валів, ні ратуші, ні судів, ні колегії піярів9, яка лише в часи короля Янa III постала, а було більше хитких хатинок і халуп, ніж будинків, які тому тільки містом звалися, що в квадрат були забудовані, творячи ринок, зрештою болотистий майже так само, як став, над яким містечко лежало.
Проспавши під теплою вовняною ковдрою, дочекався пан Рендзян ранку й одразу ж подався до пана Володийовськогo, котрий, не бачивши приятеля вже давно, прийняв гостя радісно та миттю провів до квартири панів Скшетуських і пана Заглоби.
Пан Рендзян аж розридався, побачивши свого давнього пана, котрому він стільки років вірно служив, стільки пригод разом із ним пережив і врешті-решт статків нажив. Не соромлячись своєї давньої служби, став у руки пана Янa цілувати та повторювати розчулено:
– Мій пане… Мій пане… У які часи довелося знову зустрітися!
Взялися присутні на важкі часи нарікати, аж урешті пан Заглоба не витримав:
– Але ви, пане Рендзян,