Біля воріт стояла бричка з якоюсь невідомою, загорнутою в плащ, кучер сидів на передку – вусатий, у високій смушевій шапці і домотканій свитці з відкритим башликом, коні в шорах косували на в’їдливу Мушку, перебирали ногами. Лук’ян мимоволі заховав руку в тісті під мамин фартух, який був на ньому, побіг проганяти Мушку.
Жінка виступила з брички так звично, ніби робила це ціле життя. Це була Мальва Кожушна. У простих чоботях, у теплій картатій сукні, в хустині терновій і в плащі зеленої парусини, довгому-предовгому, з рукавами закачаними, явно з чужого плеча. Лук’ян і сам мріяв дістати такий плащ для сльоти, бодай один на двох. Ясна річ, Мальва не могла б ступити в ньому ні кроку, коли б не відкинула поли назад, заклавши руки за спину.
– А я побачила, що у вас топиться, знать, є наші вдома…
– Заходь. Бувала ж колись. Данька, правда, нема. Я один…
Вона ніби чекала цього, сказала фурманичу на передку:
– Постійте, Юхиме. Хтозна, коли й побачимось.
– Невже зовсім вибираєшся з Вавилона?
– Може, й зовсім… Хіба тільки й світу, що тут?
Лук’ян поглянув на клунки, якими була заставлена бричка, кивнув, мовляв, розумію. Завважив:
– А плащ завеликий на тебе…
– З Клима Івановича, – засміялася Мальва.
– Як тобі там, у комуні? На голубнику? Чи вже перебралася нижче?.. – посміхнувся з окулярів.
– А куди нижче?
– До Клима Синиці… Куди ж іще? Він один, ти одна… Одна ж?
– Ні, Лук’яню, я не одна…
– Облиш, Мальво… Безсмертні лише боги, і то тільки тому, що їх не було в природі…
– Ніхто не розуміє поетів. Ні царі, ні прості люди… Вбили Володю… І що від того змінилося у Вавилоні? Однаково комуна прийде сюди хоч рано, а хоч пізно. – На ґанку вона зупинила його. – Ось послухай:
Хвиля йде,
вал гуде —
білий, смілий, срібний, дрібний,
нападе
на сухеє баговиння,
на розсипане каміння
білим пломенем метнеться,
стрепенеться,
скине з себе все, що ясне,
й гасне…
………………
Чи вона
йде до дна?
…………………
і слугою
там вона довіку стане
й не повстане під вагою?
Чи полине
межи сестри, межи милі,
вільні