То я знаю, що моя вербальна майстерня, у якій я на своєму шліфувальному верстаті виточую Слово, є тим проведенням Часу, яке зближує із Сенсом. То є моє місце моєї зустрічі із самим собою. Це, до речі, велике щастя, коли ти не розминаєшся зі своїм справжнім «Я», яке у квантовому, не матеріальному і не суспільному, вимірі не піддається корекції.
Трагедія людини, коли вона розминається зі своїм призначенням і звікує вік, живучи чужим життям. Мені здається, що із більшістю так і трапляється. Скільки геніїв вбили у собі незліченні яппі у коморах ТНК, висушені клерки у банках, зберігаючи чужі гроші у безплідній гонитві за грішми своїми, уніфіковані бюрократи у державних конторах, у яких уже своя гонитва із переслідуванням – за кар’єрою, як за фата морганою. У цій гонитві за грішми і добробутом вони затоптали самі себе.
І коли сугестивна деталь видається мені досконалою під моїми руками, я переживаю блаженство творення, заради якого варто жити. Але чому це блаженство так тішить його душу? Чому із таким натхненним завзяттям він – ну просто гонить мене на другий поверх до роботи?
Ну то я, може, щось нині та сотворю, а тобі що з того? Я справді не перебільшую – у творчій сфері ти можеш написати цей рядок нині або завтра, а можеш взагалі ніколи не написати. У письменника – нема начальника! Хоч – пиши. А можеш лежати, плювати і ловити. І моїм начальником був Ханни. Лежав собі поруч, мій співавтор, поклавши голівку на лапки, і кайфував, бо я – працюю.
Я радий за тебе – кажуть часом люди один одному, здебільшого фальшиво, бо серед людей практично не буває, щоб чужі успіхи приносили радість. У 99 випадках із 100 приносять не радість, а те, що є її протилежністю, – найзгубнішу отруту, якою є заздрість.
А він так радісно гнав мене до роботи, бо радів за мене. Бо отут уже, на міжродовій скалі, між ними і нами, справді діє недосяжний для внутрішньородових людських взаємин закон радості за успіхи ближнього. Хоча звідки він знав, що оте клацання на клавіатурі, яка його, дрімаючого поруч, заколисувала, приносить мені насолоду? Я ж жодним чином не виявляв її напоказ, як це здебільшого роблять люди у стані радості, вибухаючи звуковою канонадою вдоволення, а то й ритуальними танцями тілесної рефлексії. Навпаки, письменник що тісніше зливається в екстазі із музою, то сумирніше поводиться. Щоб не сколихнути тишу, як колискове ложе благодаті. А він знав про мою радість. Знав і насолоджувався тут, поруч зі мною, наче був співтворцем нашого спільного писемного откровення.
Напевно, сумирно сидячи обабіч мого робочого столу, він, яко мій охоронець, беріг той штиль спокою і тиші, у якому із океану континіуму смислів переді мною виринали таїнства пізнання у декодованих Словом істинах…
Жоден із 500 мільярдів нейронів мого мозку не міг повірити у те, що наплів цей осатанілий ветеринар. І то не була