– Ну, нічого, – вона усміхнулася.
«Як же її звуть?» – муляло питання.
– Ти вибач, – мовила вона. – Ти гарний, але я не запам’ятала, як тебе звуть…
– Толя, – сказав я і відразу скористався нагодою, щоб перепросити за такий же гріх пам’яті.
– Олена… Це по-справжньому, тобто за паспортом… А там я – Віка…
– Нумо, краще будеш Оленою…
– Гаразд, для тебе буду Оленою…
Цей ранок закінчився надвечір.
– Я маю йти… – сказала Олена і стенула плічками.
Я було пробелендів про гроші, про те, що щиро шаную борги, і що зараз у мене грошей немає…
– Забудь, – усміхнулася вона. – Олена грошей не бере. От якби ти з Вікою познайомився – довелося б 20 доларів покласти… Бувай!
Ми поцілувалися на прощання.
– Захочеш – знайдеш, – сказала вона вже зі сходової площадки, і униз зацокали її підбори.
– Ліфт працює! – гукнув я.
– Ну й нехай працює! – відгукнулась вона.
А за вікном було темно. Осінній вечір стелився журбою, проте я не журився. Мені було радісно. Я думав, що це друге народження чи другий подих. Щось друге, щось, що дає надію на майбутнє…
11. Вечір
Біля сьомої вечора задзвонив телефон.
Дзвонив колишній однокласник Дмитро.
– Ти знаєш, там щось зірвалося вчора… До мене Костя заходив. Він просив вибачитися… У тебе є зараз час?
– Це єдине, що в мене є, – посміхнувся я в слухавку.
– Під’їжджай, хильнем по сто грамів.
Я охоче погодився.
У Дмитра ми засиділися до глупої ночі. У запнутому кіоску було тепло і затишно – працював потужний обігрівач, і з’являлось таке відчуття, ніби ми сидимо біля каміна.
Випивши для розминки пляшку червоного угорського, ми взялися за цитринову горілку «Микола». Вона чудово пішла під печінку тріски, і я подумав, що для відчуття повноти життя треба дійсно працювати в комерційному кіоску чи принаймні бути найближчим родичем продавця. Щоправда, мені вистачило бути колишнім однокласником, але – це талан. Багато хто не визнає своїх колишніх однокласників.
– Розумієш, – Дмитро повернувся до серйозної розмови, як трошки розігрілися цитринівкою. – У нього начебто годинник звихнувся. Тому він потрапив туди тільки на закриття… Узагалі він хлопець точний. Отож ти не смикайся, він далі вже сам усе зробить, – це, як кажуть, гонорово. У них із цим суворо. Годі, я сказав, і забули! Життя – лепська штука. У ньому всього багато. Я вчора з одним дівчиськом познайомився! – і Дмитро покрутив головою, мабуть, слів забракло. – Вона перукаркою працює. Іноді от так познайомишся – і одружуватися хочеться. Може, й одружусь колись. Треба спочатку квартиру прикупити…
– У мене вже є квартира, – втрутився я. – Дружина пішла.
– Повернеться! – хотів заспокоїти мене Дмитро.
– Краще не треба.
– Вона ж не виписалася?
– Ні.
– Отже, це ще не твоя квартира. Розумієш, коли в мене буде